До Дня Прапора Vlasno.info продовжує серію публікацій про підняття національного стягу України у різних куточках Вінниччини.

27 років тому у селі Шабельня Іллінецького району шкільний вчитель історії та правознавства Геннадій Дімаров вперше підняв синьо-жовтий прапор.

– Цей молодий фахівець вирізнявся з-поміж своїх колег тим, що ще під час навчання у Вінницькому педінституті пройнявся ідеєю незалежності України. Прийшовши працювати у Шабельнянську школу, він був поселений в одну із кімнат приміщення колишнього колгоспного дитячого садка, яке місцева влада перепрофілювала під житло для молодих спеціалістів, – розповідає керуючий справами Ілінецької районої ради Сергій Семенюк. – Він усвідомив, що наступає розпад колишнього СРСР і вирішив бути солідарним із тими провісниками революційних змін, які жили і діяли в усіх великих і малих містах України. Саме тоді й вивісив на своєму будинку жовто-синій прапор. Одразу ж до Іллінецького райкому КПУ викликали колишнього директора Шабельнянської школи Халепу В.П. Сказали, щоб він провів «відповідну» бесіду із вчителем історії. Геннадій Іванович вислухав директора школи і сказав, що за цим прапором майбутнє України. Прапор з будівлі він зняв, але по селі почали ходити різні байки. Хтось ним захоплювався, а хтось називав його диваком.

У Немирівському районі синьо-жовтий стяг вперше замайорів у селі Ковалівка на верхівці труби цукрового заводу. На жаль, на сьогоднішній день чоловіків, які його підіймали, немає серед живих.

– Однієї ночі вересні 1989-го місцевий голова рухівського осередку Петро Карпенко та його побратим Володимир Качур, робітники цукрозаводу, без спеціального спорядження піднялись на 65-метрову трубу і прикріпили там знамено синьо-жовтого кольору. Реакція керівництва була негативною, тому прапор невдовзі зняли. Але бажане все-таки збулося, його побачило багато людей, – згадує головний інженер цукрового заводу Василь Гусаковський.

На Жмеринщині прапор України підіймали відкрито у квітні 1990-го. Коли створювали місцеву організацію Народного Руху України у селищі Браїлів. Присутніх було більше двох десятків людей.

– У жовтневій демонстрації 7 листопада 1990 року ми, рухівці, вирішили також взяти участь. Підібрали найвище древко, великий прапор і стали в ряди демонстрантів. Ідучи вулицею Радянською, організатори демонстрації та міліція перепускали різні трудові колективи на вул. Центральну, де встановлена трибуна і найбільше люду, а нас затримували. Ми розуміли, що таким чином вони хочуть перепустити всіх і закрити маніфестацію, не допустивши нас на центральну вулицю. Їм це не вдалося. В цілому люди нас позитивно сприйняли, але й були вигуки типу «фашисти», «бандерівці», – розповідає рухівець Микола Самборський, – Пам'ятний також і серпневий день 1991 року напередодні проголошення незалежності. Як тільки мав розпочатися захід, я оголосив, що в мене є пропозиція. Встав, пішов на сцену, розгорнув національного прапора і запропонував провести конференцію під знаменом України, адже комуністична партія себе скомпрометувала, організувала путч, відповідно представники райкому повинні вийти з президії. Пролунали гучні оплески. В президії заметушились, розгубились. Адже такого ще не було, щоб прапор націоналістів таким чином став символом. Не знали, що робити. А я встановив прапор біля трибуни і ніхто його не насмілився забрати.


Фото із сторінки Миколи Самборського в соціальній мережі ВКонтакті