Марія Щербань народилася у 1926 році у селі Якушинці Вінницького району. Голод прийшов у їхню родину, коли Марії було шість років. Розповідає, що після закінчення школи хотіла ще кудись вступати, але почалася війна.

Кореспонденту Vlasno.info, показує трудову книжку. Перший запис в трудовій датується 1944 роком "Зачислена на должность секретаря сельсовета села Якушинцы". Згодом Марію Василівну на роботу запросив директор школи.

 ‒Я пережила вісім директорів школи, а коли працювала в сільраді ‒ пережила шість голів села, ‒ зауважує пані Марія.

Син Марії Щербань Валерій розповідає, що його мати має унікальний каліграфічний почерк, тому всі документи в сільраді та школі писала й оформляла саме вона.

Про голод жінка згадує, наче страшний сон. Каже, у Якушинцях люди голодували, бо радянська влада відбирала все. Серед злодюг, що викрадали останній шматок хліба були свої сільські люди.

‒ Була в нас така недобра жінка, яка зв'язалася з хлопцем із Дашківців Літинського району, і разом вони грабували селян. У нас у хаті на горищі був горщик гороху і ще деякі крупи, то ця жінка підіслала малого, щоб він все там позбирав, а коли настала ніч ‒ тихенько все їй передав. Нас тоді в хаті не було, от так і "проворонили" останні харчі, ‒ пригадує Марія Щербань.

Жінка розповідає і про ситуацію, коли хтось зі своїх сільських вкрав у них в господарстві корову і завів десь у Літинський район.

‒ Тоді батько сам пішов шукати ту корову, а ми всі за нього дуже переживали, щоб ті злодюги його не вбили. Але і там, на Літинщині, виявляється, були хороші люди, і підказали батькові де там наша корова, ‒ каже Марія Василівна.

Марія Василівна розповідає: забирали абсолютно все, в пошуках зерна переривали людські подвір'я.

‒ Мені було шість років, а моєму братику два. І лежав у нас шматочок хліба, і так мені його хотілося, але мама не дозволяли його їсти, бо казали, що я вже старша, а маленькому братику потрібно їсти, щоб вижити, ‒ з сумом пригадує Марія Щербань.

Фото та відео автора