День Соборності в історії України тривалий час залишався світлим днем поміж кривавих сторінок революції та війни. Однак за радянської доби комуністична диктатура намагалася всіляким чином замовчати його від наступних поколінь українців. На масовому рівні про те, яким чином вдалося об'єднатися українським землям у січні 1919 року, стало відомо лише на початку 1990-х років. Але від остаточної більшовицької окупації та підпорядкування українського суверенітету Москві до живого Ланцюга Єдності 21 січня 1990 року фактично пам'ять про ці події була стерта. Vlasno.info трішки оновить наші спільні спогади про цей день.

Паростки соборності

З поразкою німців та австрійців у Першій світовій війні в Європі відбулося чимало змін. На руїнах імперій з'являлися нові держави. Однією з них стала і Західно-Українська Народна Республіка, яка оголосила про незалежність 19 жовтня 1918 року. За півмісяця вона почала воювати із відновленою Польщею, вороже налаштованою до української самостійності в межах Східної Галичини. Але тодішнє керівництво ЗУНР покладало чимало зусиль на допомогу братньої УНР, що контролювала чимало ресурсів попри наступ зі сходу та півночі так само ворожих сил.


Вокзал у Фастові. Початок ХХ ст. Фото із Вікіпедії

Передвступний договір між представниками обох республік був укладений на залізничній станції у місті Фастів на Київщині 1 грудня 1918 року. В ньому йшлося про початок об'єднання республік в одну:

– Західно-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою — значить заявляє свій намір перестати істнувати як окрема держава, а натомісць увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку, — йшлося у документі.

ЗУНР планувала увійти до об'єднаної України на правах територіальної автономії, що й сталося 22 січня 1919 року під час урочистостей на площі поруч із Софійським собором у Києві. Рівно рік тому на тому ж місті Грушевський та представники Центральної Ради проголосили Четвертим Універсалом незалежність України.

Разом із цим, від самого початку в цьому об'єднанні було чимало проблемних питань, які вилилися в майбутній ланцюг непорозумінь між обома республіками.

В оточенні ворогів

Українська Галицька Армія в якості збройних сил ЗУНР згідно із договором мала підпорядковуватися військам Директорії УНР, виконувати накази її Головного отамана Симона Петлюри. Водночас, між ним та президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем проскочила чорна кішка непорозуміння, що було частково виразом геополітичних орієнтирів тогочасних очільників держав.


 Газета "Нова рада". 5 січня 1919 року.Фото: "Історична правда"

Цікаво, що сам Петрушевич до Києва на Свято української соборності не з'явився. Замість нього прибула делегація на чолі з Юліаном Бачинським. Хоча Петрушевич особисто й ухвалив Акт Злуки 3 січня 1919 року у Станіславові (Івано-Франківську), куди через наступ польських військ тимчасово перенесли столицю ЗУНР.


Юліан Бачинський, фото із Вікіпедії

Перша спільна зустріч обох українських лідерів сталася 27 лютого 1919 року у Ходорові під час перемовин стосовно врегулювання польсько-українського конфлікту в Галичині.

Петрушевич відразу як очолив республіку розпочав проведення важливих політико-правових реформ, але не мав достатніх ресурсів та військової допомоги, щоб зберегти територію. Саме військова сила та, передусім, продовольство були в його східніших українських сусідів. Допомога надіслана Петлюрою до Західної України тієї зими була дійсно немалою, однак простежити кількість харчів та хліба наразі навряд чи вдасться. Проте отаман не збирався відкрито битися проти поляків, а галичани не бачили загрози в більшовиках та білих.


Акт Злуки з підписами сторін. Світлина із Вікіпедії

Свято перед втечею

За день до проголошення Акту Злуки 21 січня 1919 року в Хусті зібралися Всенародні збори, які ухвалили приєднати до УНР та ЗУНР ще й Закарпаття. Але західні держави вже вирішили їх долю. Закарпаття мало незабаром увійти до складу Чехо-Словаччини на правах автономії. Це було скоріше символічним актом єднання українців.

Натомість у Києві делегації підписали цілком офіційний договір. Сенс цієї події, в повній мірі не усвідомлений тодішньою політичною елітою до кінця, відбивається на наших реаліях і досі. Століттями розірваний імперіями народ нарешті отримав незалежну і вільну державу, проте не вберіг її від окупантів.

Питання соборності та єдності держави порушувалося впродовж наступних десятиліть. Навесні 1939 року нетривке святкування Соборності відбулося в Карпатській Україні, незалежність якої розчавили угорські окупанти разом із нацистськими союзниками. Проте німці намагалися вдало імітувати зацікавленість українською самостійністю. В період 1941-42 років, коли нацистська окупаційна адміністрація ще не запустила в повній мірі маховик знищення української нації, діяло негласне правило висвітлення Дня Соборності.


Повідомлення у "Вінницьких Вістях" від 22 січня 1942 року

Наприклад, у газеті "Вінницькі Вісті" за 22 січня 1919 року читаємо маленьку замітку "Свято Самостійності та Соборності України", яка закінчувалася такими словами: "Кожен чесний українець високо плекає це свято, як найкраще, як найдорожче свято Української Нації".

Таким чином, вінничани раптово могли почути про свята, які до 24 серпня 1991 року в колах української еміграції та дисидентів вважалися найдорожчими датами. Проте вже наступного року жодної згадки про Соборність нацисти не допустили, йшли новини про Сталінґрад. З 1944 року територію України знов окуповувала Червона Армія, змінюючи нацистський "новий лад". Українська державність та незалежність заборонялися з ще більшою запеклістю та кривавістю. Проте, Москва, як і Берлін не втрачала шансу ці поняття зімітувати. Наприклад, надати УРСР місце в ООН або запровадити Державний Гімн.

Головне фото: урочисте проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р. Світлина із "Історичної правди"