Опівдні 22 січня 1919 року у Києві на Софійській площі проголосили Акт Злуки: об'єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну.

День був сонячний та морозний, Київ прикрасили синьо-жовтими прапорами, гербами. У храмах відбувалися богослужіння, у центрі столиці під час церковної процесії був присутній і вінницький єпископ Амвросій.

— Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу, — урочисто зачитав тоді Універсал Соборності Федір Швець.

Це було символічним об'єднанням сходу і заходу країни, звільненням українських земель з двох імперій: Австро-Угорської та Російської, які розвалилися після Першої світової війни.

Та відбулося об'єднання юридичне та політичне, але не державне. Історики порівнюють тодішніх діячів Володимира Винниченка, Михайла Грушевського та Симона Петлюру із лебедем, щукою та раком. Жоден з них не хотів поступитися власними амбіціями заради державних інтересів.

Саме тому Українська держава і не протрималася довгий час: Володимир Винниченко розпустив армію, давши козирі в руки більшовикам, які, у свою чергу, діяли обманом та маніпуляціями. Симон Петлюра 21 квітня 1920 року із Польським керівництвом підписали Варшавський договір, згідно з яким Польщі передавалися тодішні західноукраїнські землі: Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь.

Через кілька місяців після того, як було проголошено про утворення незалежної Української Народної Республіки, більшовики захопили Київ. З часом: утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а західні землі возз'єдналися із центральними та східними териконами України аж у 1939 році.

У своєму матеріалі на "Історичній правді" радник голови Українського інституту національної пам'яті Олександр Зінченко пише, що Україна була першою країною після Фінляндії, з тих що оголосили свою незалежність від старих імперій після Першої світової.

– Литва, Естонія, Чехословаччина, Польща, Латвія і Югославія – весь цей "ефект доміно" розпочався вже після українського Четвертого Універсалу. Тімоті Снайдер, спостерігаючи історичну долю молодих націй Центральної та Східної Європи, іронізує про їх державну самостійність після Першої світової війни: "Це коли ти нічого не робиш для державності – і все одно маєш її". Україна, на відміну від багатьох країн регіону, боролася чотири роки за свою Незалежність і програла.

Наприкінці минулого століття українці висловлювали важливість цього дня, організовуючи тематичні флешмоби: у 1990-му році між Львовом, Івано-Франківськом та Києвом патріотичні сили організували живий ланцюг. І в новому столітті така традиція підтримувалася: у 2008 — 2011 роках у Києві такі «ланцюги» утворювали на мосту Патона. У теперішній час День Соборності вже другий рік поспіль має інший характер: у 2014 році, під час Революції Гідності, у центрі столиці пролилася перша кров, а у 2015-му, після 242 днів оборони, не витримало постійних обстрілів перекриття Донецького аеропорту.

З нагоди Дня Соборності вчора у Вінниці відбувся тематичний круглий стіл, на якому науковці та митці міркували та переосмислювали те, що відбулося майже сто років тому і те, що є зараз, чому має навчати історія.

— Нам потрібно залучати національну еліту до творення соборної держави, подолати нав'язувану нам пересічність та позбавитися стереотипу, мовляв, "де два українці — там три гетьмани", — вважає заступник директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Володимир Лазаренко. — Маємо у своїй свідомості створити ідеал наступних поколінь, а ще накласти табу на взаємну та міжнаціональну ворожнечі, вміти шанувати історичну пам'ять.

Фото: ukrainianvancouver.com