Поблизу Донецького летовища (приблизно у п'яти кілометрах) стоїть хата поета-дисидента Василя Стуса. Вона вистояла навіть під час пекельних обстрілів. Про це повідомляє Vlasno.info з посиланням на Громадське радіо.

Марія Стус, рідна сестра Василя, переїхала з родиною до столиці в час, коли почалися найзапекліші бої за Донецьке летовище, покинувши домівку та господарство.

Родом Стуси — із Вінниччини, із села Рахнівка Гайсинського району. На Донеччину переїхали у 1939 році.

– Приїхав якийсь чоловік з Донеччини, запропонував батьку, щоб він їхав в Донецьк. Батько хотів їхати в місто, щоб вчилися діти, бо дуже гарно всі тягнулися до науки. Приїхав батько, потім мама. А нас з Василем забрали в 41 році, – розповідає Марія Стус.

Перша проба пера Василя Стуса відбулася теж на Донеччині, у повоєнний час.

– Була в нього мрія писати. Тоді були жіночі і чоловічі школи. В нього була класна керівниця — дружина начальника шахти. Він був редактором газети, випускав газети. Він писав, а хлопець Галкін Миколай гарно малював. У них були такі гарні газети. Вже тоді Василь писав статті віршами. Саме головне — вже тоді, мала дитина, не боявся писати сміливо. З ним вчився хлопчик, син директора їхньої школи, він дуже погано вчився. Василь про нього писав: «А у Лёни неприятность — опять двойку получил, потому что он сегодня химию не выучил, и немецкий язык знает он узко, потому что привык говорить по-русски». Але мені так було дивно. Дитина не побоялася.

Після арешту Василя Стуса про стосунки із сусідами та знайомими задумалися рідні: боялися, що люди скептично чи вороже ставитимуться до родини дисидента.

– Я думала, що люди проти нас будуть. А тоді ще в газеті була велика стаття проти Василя, що він вважає себе поетом, що розмовляє українською. Але ніхто нічого нам не сказав. Тільки між собою. Але нічого поганого.

Нагадаємо, нещодавно у Донецькому університеті обговорили шляхи «повернення» Стуса на Донбас.

Фото: gorod.cn.ua