«Жінки Повстання Духу»  – так називають учасниць повстання 1953 року у Норильську, політв'язнів Надію Присяжнюк (90 років) та Агафію Книш (85 років). Вони – сестри, і в кожної з них – по 10 років каторги у концтаборах СРСР за «повстанську» діяльність.

Надія Карпівна Присяжнюк родом з Волині, саме в цьому регіоні, в лісах, зародилися лави перших повстанців. Надія Карпівна в минулому – рядова УПА, допомагала повстанцям, шила одяг. Коли у село прийшли більшовики родина пані Надії за «злочинну діяльність» заарештували у власній хаті. Слідство тривало три місяці, над в'язнями знущалися. Суд відбувся 25 червня 1946 року в м. Луцьк. Військовий трибунал виніс вирок – 10 років із конфіскацією майна.

Спочатку виправні роботи на Донбасі. Потім – Естонія, звідки повний вагон жінок відправили до Норильська, в шосту зону для політв'язнів.

– Нас погрузили в вагонетки, зовсім малі. Як ми там не подушилися – не знаю. Приїхали в табір, було холодно. І дуже страшно. В бараках, де ми мали спати, напередодні нашого приїзду натопили, але тепло те швидко зникло. Нари двоповерхові без матраців. Рили ми котловани. Треба було викопати 30 см в квадраті два на два. А на такій площі навіть розмахнутися немає як. За виконання норми 650 грам хліба давали. Якщо не виконала – 300. Але то такий хліб був, що клеїти очі можна було, масткий. – згадує Надія Карпівна.

Умови у таборі були жахливими: в'язні будували місто Норильськ, полярна зима, жодних вихідних, низький рівень харчування, подертий одяг, що не захищав від морозу, 12-годинна робоча зміна (7:00-19:00) при сорокаградусному морозі, знущання адміністрації призвели до повстання.

Сестри з Вінниці були першими, хто підняв повстання в ГУЛАГу. Після них була Воркута (1953), Кенґір (1954) та інші. Прапором повстанців було червоно-чорне полотнище.

У травні 1953 року одночасно застрайкувало понад 20 тисяч політв'язнів Норильська. 70% з них були українцями, режим утримання яких був найжорсткішим, багатьох радянська влада засудила на так званий «бандерівський стандарт» – 25 років ув'язнення.

– Ми не виходили на роботу. 7 липня, в ніч на Івана, війська оточили 6-ту жіночу зону. Ми заздалегідь викопали яму руками – могилу, бо думали, що нас будуть стріляти і аби вони знали, що нам втрачати нічого. Взялись міцно за руки, лікоть до ліктя – так створили живе кільце. Ми добре пам'ятали, хто ми є. Стояли і скандували: «Стріляйте! Свобода або смерть!». – продовжує розмотувати клубок спогадів колишня рядова УПА. – Кільце було навколо викопаної заздалегідь ями. Ми чекали смерті. Час йшов, солдати не наважувалися нападати на жінок. Тоді керівництво табору застосувало пожежні машини: почали нас поливати, спочатку – холодною, потім – гарячою водою. Били водою в обличчя та по ногах. Напір був дуже сильний, збивав з ніг. Ми не мали сили – попадали на землю, а на нас одразу ж накинулися конвоїри та рецидивісти, яких нацькували на нас. Били довго, безжально, чим попало і куди попало. Доведені до відчаю, вмиваючись кров'ю від ран під ударами ми тільки кричали: «Стріляйте! Стріляйте!».

Так здолали опір жінок, повстання придушили. Ще майже місяць трималися каторжники третьої зони. Навколо неї стягнули війська. Четвертого серпня на територію зони на великій швидкості увірвалися чотири вантажівки. У кожного солдата був автомат. На кабінах стояли кулемети. В людей стріляли без попередження. Ніхто й досі не встановить точної цифри загиблих.

Повстання тривало 69 діб і завершилося поразкою, але наслідки його були набагато серйознішими, ніж перебіг. Повстання увійшло в історію під назвою «Повстання Духу». Тих, хто вижили, розділили по таборах, кого в тюрму, кого вивезли на материк. Пані Надія, поєднавши серце із коханим-в'язнем, пропрацювала кухарем в тих краях ще тривалий час, а коли чоловік помер, Надія Карпівна разом із сестрою потрапили до Вінниці, після дев'яти років таборів, де «норильським» були пільги вступу до кооперативу, отримавши комунальну квартиру, та чи то дев'ять, чи то 40 грн надбавки до пенсії. Проживають зараз пані Надія та Ася, як її називає старша сестра, на Поділлі, переступивши вже дев'ятий десяток літ.

Нинішні події Надія Карпівна оцінює мовчки, склавши поморщені руки та схиливши голову додолу, надіючись на краще майбутнє для країни. Не дарма ж вона Надія.