Чверть століття тому, в 1990 році, з нагоди відзначення 500-річчя Запорозького Козацтва п'ять студентів-істориків, організувавши такий собі невеличкий вінницький козацький полк, вирушили за пороги. Ці студенти — Юрій Легун, Руслан Білецький, Ігор Лановий, Юрій Савчук, Олександр Панасюк.

25 років пройшло з того часу, коли верхи на конях вони вирушили слідами козаків, а вчора мандрівники зустрілися та розповіли про свої пригоди.

Вони пройшли Вінницьку, Черкаську, Кіровоградську, Дніпропетровську області. Від них двічі тікали коні, вони мали конфлікт із міліцією та місцевою владою, що боялася традицій, чиновники, що наказували вивезти козаків за межі свого району тощо. Проте у Кальнику козаків зустрічали із хлібом та сіллю місцеві лікарі та пацієнти закладу на великій площі. Для невеличкого села козаки, що їхали кіньми на Січ, були подією.

Чоловіки розповідають, що 50 відсотків шляху ішли пішки, бо жаліли коней. Але аби зберігався козацький антураж, то верхи сідали на коней у населених пунктах.

– Це були колгоспні коні, а значна частина нас ніколи в очі тих коней не бачила. Перед тим я ніколи не сидів на коні, не знав, як їх доглядати. В поході вони розкувалися, ми довго шукали циган. Не знали ми і того, що коні, звільняючись, тікають додому за зірками. З Кіровградщини вони хотіли втекти на Вінниччину тим шляхом, яким їхали. А ми вночі залишаємося серед степу широкого, під відкритим небом без жодного транспорту та засобів для життя, – згадує один з козаків Юрій Савчук.

Чоловіки запевняють, що організація походу була на високому рівні. Вони трималися не населених пунктів, а ферм, бо потрібно було годувати коней. Щодня долали 50-80 кілометрів.

Фото Людмили Кліщук

Ідея підготовки до 500-річчя Запорозького Козацтва захопила студентів-істориків за рік: потрібно було знайти коней, сідла, пошити одяг, читали тритомник Яворницького "Історія запорізьких козаків". Історію України тоді знали поверхово, тому читали все, що потрібно було знати про українське козацтво.

– Тоді зібралося ціле море людей, сотні тисяч українців під селом Капулівкою, біля могили Івана Сірка. Представники діаспори та українці діставалися різними видами транспорту. Але серед всієї юрби знайшлося п'ять дивних людей, які приїхали на конях своїм ходом із Вінниці, – із невеличкою гордістю розповідає ще один козак Юрій Легун.

Ігор Лановий згадав, що ще тоді на власному досвіді зрозуміли, як ментально різняться різні регіони України.

– У стародавніх козацьких селах зустрічали із потужною енергетикою, а коли перетнули кордон Уманщини та Кіровоградщини, то у Добровеличківці вискочив дядько з ломакою та кричить: "Вай! Караул! Бандьори ідуть! Бийте їх!". А потім, мабуть, придивилися до нас і каже: "Ой, то це ж не бандьори. Це наші козаки!". Тоді ментальність відрізнялася, і зараз це актуально для нашої України, ці ж корені ментальних протиріч дають про себе знати нині, – згадує пан Ігор.


Фото Людмили Кліщук

Символічно, що тоді, коли відбувався похід, була прийнята Декларація про державний суверенітет України. В одному із сіл на Вінниччині бабуся звернулася до козаків: "Хлопчики, це ви нам привезли ту незалежність, що вчора в Києві проголосили?".

– Ми тоді розуміли, що совєцький союз треба було валити. Думав, що коли Україна стала незалежною, то пройде якихось п'ять років і ми заживемо гарно, як у Європі. Це, мабуть, був якийсь юнацький максималізм. Як бачимо, пройшло вже 25 років, а потрібно закасувати рукави — і роботи край непочатий, – констатував Руслан Білецький.

Тепер, через 25 років після легендарного кінного походу, козаки жартують, що тоді вони спромоглися на похід, а зараз не зробили б це ні за ідею, ні за гроші. Але впевнені в одному: для великих справ потрібна молодість та ентузіазм.