Найстаріша цегляна споруда Вінниці відкрила свої таємниці

У цій споруді свого часу розташовувались костел єзуїтів, польська чоловіча гімназія, резиденція губернатора, казарми, госпіталь, російська чоловіча гімназія, храм УАПЦ, кінотеатр, храм РПЦ, спортзал. Нині у сховищах цієї споруди живе паперова, документально підтверджена історія регіону, міста та кожної окремої родини. Йдеться про Державний архів Вінницької області.

Неформальний захід, у якому знайшли поєднання екскурсія та блог-тур, організували для вінницьких журналістів історик та екскурсовод Олександр Федоришен та директор Державного архіву Вінницької області Юрій Легун.

– Установа, що зберігає історичну пам'ять, розташована тут вже понад 90 років. Споруда не призначена для архіву, адже це єзуїтський монастир. Це ускладнює нашу роботу та шкодить зберіганню документів та якості роботи. Але саме ця будівля та її аура додає якогось особливого духу нашій роботі. Недаремно архів та ці мури є сьогодні осередком просвітництва у нашому краї, – розповідає Юрій Легун.

Нинішній директор Держархіву згадує про своє дитинство та, зокрема, про цей будинок. Проходячи повз, він помічав, що вночі у вікнах ніколи не горіло світло. Це навіювало таємницю.

– Що там живе, крім привидів, я не міг уявити, але сьогодні трішки краще знаю про внутрішнє «начиння» цієї споруди, – жартує Юрій Вікторович.

Зараз у архіві десятки метрів стелажів зі старовинними паперами, жовтуватими від часу течками, справами, що приховують таємниці чи оголюють факти, спростовують чутки.

Архів – це серцевина архітектурної спадщини міста та у минулому місце, де засідали парламентарі.

– Стіни споруди пам'ятають багато сварок, бійок та кровопролиття, адже у 17 столітті тут вирішувалися всі головні питання самоврядування, в цих стінах збирався сейм, маленький регіональний парламентарний орган Брацлавського воєводства. Це своєрідна цитадель, рубіж оборони міста 400 років тому, – робить невеличкий історичний екскурс Олександр Федоришен.

Краса архіву зсередини полягає в тому, що культова споруда, із стінами, що дихають, зберігає в собі офіційні та потрібні сліди розвитку Вінниччини. Між білими стінами – стелажі із документами, що чимось нагадує декорації із середньовічного фільму про чорнокнижників.

Втім, ідея повернути цій споруді своє культове призначення інколи реанімується, оскільки, згідно Указу Президента, культові споруди передаються відповідним конфесіям.

– Стосується це тих будівель, які були відібрані радянського владою. Але у єзуїтів монастир забрала не радянська влада і не Російська імперія, а ще Річ Посполита. У 70-х роках 18 століття споруду передали для потреб едукаційної комісії, яка була, фактично, міністерством освіти Речі Посполитої. Рівне право на цю споруду має і римо-католицька церква, Православна Церква Московського Патріархату, Українська Православна Церква, – розповідає Юрій Легун.

Після таких походів до архіву хочеться знову вкотре прийти. Але як досліднику свого родового дерева, наприклад. Та насолоджуватися роботою з історичними документальними артефактами та терпким запахом старовини, що присутня лише в одному місці Вінниці: в Держархіві.

За організацію заходу Vlasno.info висловлює щиру подяку громадській організації «Історія Вінниці» та Державному архіву Вінницької області.













Фото Людмили Кліщук