Голодомор - найбільш страшний період в українській історії. Це час, коли в людей забирали останнє, а люди попри все намагались вижити. Відомо багато історій про людожерство, вбивство та байдужість. І справді, цей період важко героїзувати. Кореспондент Vlasno.info намагався знайти тих, хто рятував українців під час голоду і не раз робили це ціною власного життя.

В останні кілька років в українській історичній науці з'явилось поняття "доброчинці". Це ті люди, які намагались врятувати своїх сусідів, односельчан та просто невідомих їм людей від смерті під час Голодомору.

Такі доброчинці були і у Вінницькій області. Їх героїчні імена збирав Інститут національної пам'яті зі свідчень тих, кого вони врятували.

На Вінниччині особливо відзначилось село Шпиків Шаргородського району. За свідченням місцевого жителя Дорофея Пікула, який пережив голод, таких в селі було четверо.

— Йосип Козій в 1933-му році працював головою Шпиківського колгоспу. Його брат Іван та ще двоє людей: Михайло та Яків Кущій входили до правління колгоспу. Влітку 1933-го року, коли почався врожай, вони вирішили змолоти ще недозріле зерно та об'явити, що частина врожаю не вродила, а самим почекати доки воно в підвалі достигне і, наколотити хліб для селян. Видавали на сім'ю по 2-3 пуди борошна. Про це дізналась ревізійна комісія і всіх було засуджено до розстрілу, проте вирок потім замінили на десять років таборів.

У селі Демидівка Тростянецького району Пантелеймон Шаргородський врятував трьох дітей сусіда Івана Фабрики. Про це розповідав один з трьох виживших дітей Василь.

— В 1932-му померли мама і тато, мені тоді було сім, а моїм сестрам чотири і п'ять. Наш сусід дядько Пантелеймон заховав у лісі корову. Вночі він ходив до лісу і приносив нам молоко та сир. Коли корова померла він показав мені, як зварити з м'ясо і юшку, а сам відмовився їсти. Казав, що вже старий, а нам воно потрібніше буде. Він помер в літку 1933-го, а нас з сестрами - це врятувало.

У селі Капустяни Тростянецького району не було великої смертності, через позицію директора цукрового заводу Григорія Шрамко. За свідченнями місцевого жителя Миколи Яременко, він брав на роботу всіх: від малих дітей до старих людей.

— Директор цукрового заводу, разом з головою колгоспу придумали платити за роботу їжею. Вони в підвалах заводу тримали корів і там була імпровізована столова. Там молоко перебивали на сметану, а перегін (продукт переробки сметани -ред.) роздавали робітникам по півлітра на сім'ю. Нашій дитячій бригаді видавали морквини та буряки. Зранку по сто грам хліба, в обід по 200, а на вечерю ще сто грам. Тут люди не вмирали. Поряд у селах Савиці, Китайгород, Козинці, Летівка та Северинівка майже всі хати були пусті, бо люди вимерли.

У Селі Осіївка Бершадського району сім'я Лідії Куцої врятувала сусідку на ім'я Варка.

— Вийшла якось я на вулицю, а на траві лежить моя сусідка Варка. Її лице опухло та почервоніло, шкіра на щоках полопалась. Вона не могла відкрити очі, бо вони запухли. Нам пощастило: вдалось у хліві сховати корову. Я гукала маму та тата, вони занесли Варку до хати. Ми їй умили лице кисляком. Потім вона до нас приходила щодня під вечір, ми давали їй кружку молока, так вона і вижила.

Під час Голодомору 1932-1933-х років в Україні від голоду загинули від семи до 10 - ти мільйонів українців.

Читайте також: «Мамі пощастило - вона найнялась пасти корову» - спогади мешканки Лукашівки 

Фото: Інститут національної пам'яті