Голодомор є найбільш страшною трагедією в історії нашого народу. За два роки геноциду з 1932 по 1933 в Україні померло, за різними оцінками вчених, від семи до 10 мільйонів людей. Голод, людожерство, розстріли чи висилка за три колоски - стали частиною сталінських репресій та головним методом колективізації. Кореспондент Vlasno.info вивчав історію села Лукашівка Липовецького району та його жителів, які пережили страшний голод.

Мешканцями села Лукашівка, як і більшість населених пунктів тодішньої Подільської губернії, були переважно куркулів, або якби ми зараз їх називаємо - малих фермерів. Як відомо з архівних джерел, станом на 1926 рік в селі проживали 1391 людина.

У 1931 році почала формуватись хлібозаготівельна комісія. Вона складалась здебільшого не з жителів села та не українців за національністю. Під час Голодомору 1932-1933 років члени комісії відбирали в селян останнє.

Про цей страшний час розповідає лукашівчанка Марія Гнатюк. Ій про ті страшні часи. розповідала матір Тетяна, яка пережила голод.

— Зі слів мами дізналась, що у неї було дві рідні сестри: Ніна десь дев'яти років і Маруся семи років. Обидві померли в один день. Мама вела їх за руку, а вони були попухли від голоду і, коли вони зачепились за грудку та впали, то піднятися вже не було сил. Так і вмерли на очах у матері. Трупи кинули на підводу і відвезли на цвинтар, де й поховали. Моя бабуся Марія померла від голоду десь через тиждень, лежачи опухшою на печі. ЇЇ також відвезли на цвинтар. Під час колективізації забирали всі продукти і майно, навіть стару лавку винесли з хати. Люди їли гнилу картоплю. В моїй см'ї з шести осіб четверо померли. А мамі пощастило, вона найнялась пасти корову і з нею розрахувались молоком та сироваткою. Потім пішла в найми. Так і вижила.

В архіві є спогади вчителя Лукашівської школи Бориса Синявського.

— Голодною смертю в 1932-1933 роках в селі Лукашівка помер - Вечерук Іван Антонович, 1905 року народження. Помер в липні 1933 роц, і бо нарвав колосків, наварив зерна і об'ївся, а вночі помер.

Також є свідчення Феодосії Кулябіної про голодування її батька Зотя Павловича.

— До розкуркулення і колективізації сім'я Зотя Павловича, яка складалася з семи осіб, не відчувала нестачі в продуктах харчування, бо обробляли вісім десятин землі, утримували дві корови, курей, качок, овець. Частину виробленого, важкою працею, продавали на базарі та здавали на місцеві переробні підприємства. Та в 1930-му році, під тиском місцевої влади, Зоть Павлович змушений був написати заяву про вступ до місцевого колгоспу ім. Сталіна, що автоматично передбачало усуспільнення майна господаря. Тиск влади полягав і в тому, що потрібно було виконати доведені обсяги хлібоздачі та різних податків, невиконання яких передбачало репресії аж до висилки чи кримінальної відповідальності. У батька стали опухати ноги - пригадує Федося Зотівна. Дружина Зотя Павловича найнялася на роботу в артіль "Жовтень", в цьому ж таки селі, де за щоденну працю отримувала 200 грамів хліба. Та це не допомагало вижити. У Липовецький торгзін були здані: дві срібні медалі - нагороди Зотя за участь у Російсько – Японській війні 1904-1905 років, інші сімейні цінності і реліквії. Влітку 1933 року померли від голоду брат Зотя - Степан Гулько і його син. Трагедія не оминула б і сім'ю Зотя Павловича, коли б не спромоглися зберегти корову, яка і врятувала нас від голодної смерті.

На жаль, на даний момент в "Національній книзі пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні Вінницька область", що вийшла в 2008-му, село Лукашова і сусіднє село Берестівка (Феліксіївка) не були згадані, хоча є свідчення очевидців трагедії.

Старий лукашівський цвинтар, де очевидно захоронені загиблі в часи Голодомору, в занедбаному стані, і до нього нікому не має справи. А на нині діючому лукашівському цвинтарі, встановлено символічний хрест жертвам Голодомору, але без жодного прізвища тих, кого знищив голод.

Читайте також: Під час Голодомору в селі на Вінниччині загинуло 2,5 тисячі людей

Фото: Інститут національної пам'яті.