Ніколи раніше не замислювалась, яке сакральне значення має сплетений маминими руками Дідух. У дитинстві вважала, що мама аби не гаяти часу, коли йде дощ і заважає поратись на городі чи по господарству, сідала на підлогу парадної веранди, вщент устеленої колосками пшениці, жита та вівса, плести колоскові квіти. Саме так я називала пшеничних та житніх дідухів, а ті, що були з вівса – берези. Сьогодні на Свят вечір головною окрасою столу буде одна із таких берізок – мамин Дідух.

Перший Дідух у нашій хаті зв'явився перед Різдвом 1986 року. Маму, яка працювала ветеринарним фельдшером, покликала на допомогу односельчанка: корова не могла розтелитись. Для моєї мами з грудня по березень була найважча пора: корови на отьолі. Не було ні Свят вечора, як у людей, ні спокійного Різдва. Так, от, прийшла мама в хату з подякою – пшеничним Дідухом. Роздивлялись те диво всі різдвяні свята. Гості дивувались: що ж то воно за квітка!

Дідуха, після Свят вечора, забрали зі столу і поставили на серванті у вітальні. Коли я мила підлогу, то мама наказувала: «обережно під сервантом мий, щоб Дідух не впав». Ставили ми той Дідух на Свят вечір та стіл років зо три, а потім колоски почали втрачати вусики, сіялась пшеничка і закружляла над Дідухом зграйка метеликів. «Клята моль! З'їла Дідуха» - сердилась мама. Але не викинула оберіг. Обробила якимось засобом та винесла на веранду.

А в літку на веранду внесла сніп стиглої пшениці, розстелила по підлозі і взяла до рук Дідуха. Обережно розбирала його по гілочці, уважно вивчаючи, як він виготовлений. Кожну частиночку клала оремо за порядком. Розібравши все чудо, взялася майструвати своє. Не все зразу і легко вдавалось. То стебла пшениці пересушені, то занадто великі і важкі колоски, то ніжки хитались. Але на те вона і мама, щоб довести справу до кінця.

Всі шафи та меблева стінка були уставлені Дідухами того року на Різдво. Я навіть один вбирала, як ялинку: дощиком та дрібними шариками. І так було в хаті тепло та затишно від того розмаїття колоскових Дідухів. І так незвично, як на той час.

До літа майже всіх Дідухів роздаровували. І всі, кому мама їх давала – дивувались: що ж то воно таке гарне! Коли я принесла на шкільний благодійний ярмарок одного з Дідухів, вчительки одна наперед одної поспішали його придбати.

Потім був час, коли мама не плела Дідухів. Було три в хаті і все. Згодом знов під гупання літнього дощику по блясі народжувались Дідухи.

Того Різдва з донькою, як і всі роки, були за святковим маминим столом. Багато говорили, згадували всіх родичів. Донечка заповзято розписувала генеалогічне дерево, уважно слухаючи, як бабуся характеризувала своїх рідних.

На шафі стояли три Дідухи. І нас було троє.

«А хто тебе навчив їх робити», - запитала Катруся маму.

«Подобаються?», знімаючи з шафи всіх трьох, запитала моя мама. «Я й тебе навчу. Сама, дитино, навчилась. Вибирай».

Катруся вибрала Дідух з вівса. «Я влітку приїду і ти мене навчиш».

Ввечері, коли мама проводжала нас вулицею села додому, Катя згадала, що забула Дідуха. Всі повернулись за оберегом.

«Ну, я вже другий раз йти з вами вулицею не буду», - сказала мама. Тримаючись за хвіртку, пригорнула до себе Катрусю. «Я вже певне тебе не побачу, дитино».

«Як це не побачу? Ти що кажеш? Ти мене обіцяла навчити плести Дідуха. Так, що влітку приїду».

Приїхала влітку з букетом квітів. На могилу. Мами в травні не стало.

Вже третє Різдво поспіль нам з донечкою нема до кого їхати. Але мама завжди поруч. Часточку її душі та тепла рук береже Дідух. А я пообіцяла доньці, що влітку ми сядемо на веранді в селі, коли барабанить дощ по блясі і не пускає на город, і будемо вчитись плести Дідухів.

Також читайте: «Це - мелодія народження Бога»: таємниці культурного коду «Щедрика» 

Фото Катерини Шмигельської