Жителька села Крищинці Тульчинського району Вінниччини Ірина Стогній під час минулорічного призову стала єдиною дівчиною-добровольцем на Вінниччині, яка пішла служити в зону АТО. Тоді з Вінниччини на полігон у Рівненську область для проходження підготовки поїхало 27 чоловік. Але лише Ірина прийшла до військкомату сама, не маючи медичної освіти та не будучи військовозобов'язаною.
Кореспонденту Vlasno.info дівчина розповіла, як їй живеться далеко від дому, що готує для бійців та як до них відноситься місцеве населення.

Мрії про військову службу

Ірина мріяла бути військовослужбовцем ще з дитинства. Проте, вступити до військового навчального закладу не вдалося: бракувало коштів на навчання.

– Після 9 класу ми з мамою прийшли до військкомату дізнатися що потрібно для того, щоб стати військовим. Мені все-одно було, куди іти вчитися, я готова була стати, наприклад, зв'язковою. Але навчання у таких закладах платне, а у моїх батьків не було на той час коштів. Тому я повернулась до школи, закінчила 10-11 клас і вступила до училища навчатись на кухара-офіціанта, – розповідає дівчина.


Вдруге до військкомату Ірина прийшла у червні минулого року під час чергової хвилі мобілізації. Стала єдиною жінкою і єдиним добровольцем серед мобілізованих.

– Батьки тих, кого мобілізували, думали, що я – медсестра, яка просто їде супроводжувати їх синів до полігону. І дуже дивувалися, коли дізналися, що я теж їду служити. Батюшки мене святили водою найбільше і іконок мені теж надавали більше всіх, – пригадує Ірина.

На полігоні в Рівненській області, куди мобілізованих привезли для підготовки, крім Ірини була ще одна дівчина-доброволець з Хмельницької області. Вона мала медичну освіту і була молодшим медичним працівником.

– Крім нас, були й інші дівчата на полігоні з усієї України. Здебільшого, медики, які підлягали мобілізації. Настрої були різні, дехто боявся, інші хотіли назад додому. Я не боялась і не хотіла повернутись. Мені там подобалось. Нас навчали стріляти з автоматів, РПГ, кидати гранати, надавати першу медичну допомогу пораненим, виносити їх з поля бою. І тоді, і тепер я відчуваю себе на своєму місці.

До місця служби – у Донецьку область під Маріуполь - Ірина потрапила через два місці після навчань. Куди саме їде, матері сказала через два дні після приїзду, бо не хотіла її засмучувати.

– Коли була на полігоні, казала матері, що буду в Одесі, хоча вже знала, що поїду до Донецької області. Коли по приїзді зізналась, де я, вона плакала. Але мене не відмовляла: знала, що нічого не вийде, – каже дівчина.

Для повного «щастя» не вистачає сковорідки

Ірина служить у 61-му військовому мобільному госпіталі (Військовий мобільний госпіталь Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (Одеса)), який наразі базується у Донецькій області під Маріуполем. Працює кухарем на кухні. Про те, куди потрапить з навчального полігону – не знала.

– Коли ми були на полігоні у Рівненській області, туди приїжджали «покупці» - представники різних підрозділів. Мене призначили у 61-й мобільний госпіталь. Два дні я працювала у самому госпіталі, а потім мене перевели працювати за професією, на кухню, – розповідає дівчина.

Для хворих, які лікуються в госпіталі, кухонна команда намагається готувати домашні страви – борщ, суп, картоплю з м'ясом. Єдине, за чим шкодує дівчина, – за великою сковорідкою, щоб смажити котлети та рибу для бійців.

– Ми базуємось у покинутому дитсадку, тут є кухня і є потрібний посуд. А от сковорідки великої немає, користуємось маленькими, такими, як вдома. Ними багато котлет не насмажиш, – жартує Ірина. – Нас на кухні шестеро працює. За шеф-кухаря чоловік зі Львова, який і до мобілізації працював за цією спеціальністю.

Місцеві недолюблюють

Як розповіла Ірина, стосунки з місцевим населенням склались «не надто» добре. «Чужинців» вони не сприймають і ставляться інколи вороже.

– Переважна більшість місцевих – за так звану «ДНР». З моїх спостережень тут більше залишилось жінок. Чоловіки пішли в ополченці. Але як потрібна медична допомога, місцеві приходять до нас. І від цього образливо. Адже не йдуть до іншої лікарні, де треба заплатити гроші. Знають, що ми надамо допомогу безкоштовно. Але ми стараємось на це не звертати уваги, сподіваємось, що колись вони зрозуміють свою помилку, – розповідає дівчина про буденне життя госпіталю.

11 червня виповниться три місяці з часу Ірининої служби і дівчина хоче працювати у війську за контрактом. Каже, що там, серед військових відчуває себе «своєю» і навіть стосунки з побратимами не такі, як вдома з іншими людьми.

Тут люди більш щирі, відкриті, немає заздрості чи розмов за спиною. Скоріше одне одному в очі все скажемо. Я на три дні приїжджала додому у відпустку і вже хотіла назад. Тому у своєму виборі я впевнена.

Фото зі сторінки Ірини Стогній у соцмережі "Фейсбук"