Ветерана УПА реабілітували уже за часів незалежності

Цього року 8 травня в Україні вперше відзначатимуть День пам'яті та примирення. В Указі Президента Петра Порошенка зазначається, що ця дата відзначається з метою "гідного вшанування подвигу Українського народу, його визначного внеску у перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні...посилення турботи про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху цього періоду". До останніх відносяться і ветерани Української Повстанської Армії.

Згідно списків, на Вінниччині їх сьогодні залишилось більше сотні. Vlasno.info від сьогодні розпочинає серію статей про ветеранів УПА, які проживають на Вінниччині.

Агафія Карпівна Книш — наймолодша із трьох сестер-членів ОУН-УПА. Коли її заарештували у 1946 році, Асі було всього сімнадцять. А виглядала вона ще молодшою.

Агафія, Надія та Дарина Котлярчуки родом із Волині. Народились у селі Вічині Рожичанського району. На Вінниччину переїхали у 80-х та 90-х роках минулого століття.

Нині живими залишились Агафія та Надія. Сестри із дітьми та онуками проживають на проспекті Коцюбинського. Агафія Карпівна — невисока, привітна, багато посміхається. Запрошує до своєї кімнати у квартирі. У ній — багато вишивки: рушників, серветок, грамота із зображенням Степана Бандери. Агафія Карпівна привітна, розповідає про себе емоційно, інколи згадуючи минуле, плаче.

Наймолодша ув'язнена

– У сім'ї нас було п'ятеро, – розповідає. — Три сестри та два брати. У нас було невелике господарство — середнє за тодішніми мірками: 12 гектарів поля та худоба. Коли прийшла радянська влада, землю у нас забрали. Обгорали по самий поріг. Сказали: це тепер колгоспна земля і курка немає права сюди ступити.

До української повстанської сім'я Котлярчуків у повному складі вступила у 1944 році. Агафії тоді було всього 15.

– У нас в хліві була захована зброя, прямо у землі закопана. Хтось у селі доніс і КГБісти влаштували велику облаву. Чоловік двісті було. Шомполами від гвинтівок прокололи усе подвір'я. Коли перейшли у приміщення, ми похололи всі. Зброю вони знайшли. Арештували, нам руки дротом поскручували і відвели до сільради.

Сестер повезли до району та посадили до СІЗО. Допитували, били, знущалися. А через тиждень відправили в тюрму до Луцька. В обласній тюрмі Агафія сиділа у камері із 28-мома дівчатами. Оскільки камера була невеликою, арештовані у ній могли сидіти хіба навпочіпки. А спати — на боку. Одного разу Ася попала у карцер.

– Карцер — це кімната приблизно метр на метр. У якому не можна було ні присісти, ні, тим більше, лягти. Лише стояти. Вузько, тісно, мокро. Вверху горить червона лампочка і постійно капає на голову вода, холодна, як лід. Я трохи зсунулася донизу і у такому положенні — напівприсядки і просиділа усі шість годин. Голову від води ховала, як могла. Мені ця вода капає до цих пір. Здається, що й досі від неї голова болить.

Через два місяці у Луцьку відбувся суд. Усім сестрам присудили по 10 років таборів. На суді Ася попросила лише одного: щоб її не розлучали із сестрами.

Україна, Донбас: "Бандерьонок"

Сестер повезли на Донбас. Це був пересильний пункт, де Надія та Дарина працювали у шахтах. Асю від важких робіт звільнили, оскільки вона була неповнолітньою.

– Мене спочатку посадили у шахті вибирати породу, яка ішла по транспортеру. Сидиш біля неї 12 годин, а голову підняти не можна — занадто низько. Коли ішла додому, казала: я уже завтра не встану. Але молодий організм переборов усе.

У таборі з їжі давали 650 г хліба і тричі на день баланду. Одного разу до сестер приїхала мати. Добиралася на Донбас поміж вагонами товарного потягу таємно. Їхати відкрито не наважувалась. Якби дізналися, куди їде, — арештували б.

– Я якраз бігала по зоні, замітала. Прийшов черговий, кричить: "ей, бандерьонок, маму хочешь видеть?" Я кажу: хочу. І сльози так і полилися. Він каже: іди зараз до опера (оперуповноважений — Vlasno.info), падай на коліна і проси, щоб дав побачення. Я побігла, плакала, просила. Він дозволив. Я обняла маму і почала плакати. Кажу: хочу додому, отак взяла б зараз звідси і пішла з вами. А вона каже: "у нас все забрали, навіть нема чого їсти, нам люди приносять".

Естонія, Таллінн: " Какой дурак тебя судил?"

На Донбасі сестри пробули три місяці. Після чого їх відправили до Таллінна в Естонію. Це був ще один пересильний пункт, хоча сестри того ще не знали.

– Коли приїхали, нас приймав начальник зони. Ми заходили до табору п'ятірками. Коли ішли із сестрами, дивлюсь: начальник так пильно дивиться на мене, потім знов на мене. Питає: "прізвище". Йому відповідають: "Котлярчук". Він: "до мене в кабінет". Після того, як нас розмістили, я пішла до нього. Заходжу у кабінет, він питає: "скільки тобі років?". Кажу, сімнадцять. Він: "яка стаття?". Відповідаю: 54.1А.11, пряма зрада батьківщини. А він каже: "мать би їх! Да как же так! Какой дурак тебя судил? Десять лет! Ты же еще ребенок! Нет, ты сидеть не будеш. Будешь в лагере отдыхать".

Прізвище начальника табору було Богданов. Він заборонив брати Асю на важкі роботи. Постійно викликав до себе, пригощав чимось смачним, що передавала його дружина. А потім сказав, щоб вона приходила до нього сама, коли захоче. Але щоб нікому не розповідала.

– Я так його полюбила. Він обійшовся зі мною так гарно. На другий день я заходжу, а він зі свого портфеля витягує біляші. Я ще й не занала що то таке. А вони пахнуть! Я взяла того біляша — смачний, м'яса багато. Він давай мене питати: чим я займалась, як у школі вчилась, які друзі були. Коли я йому розказала, як у карцері сиділа, то плакав.

Після Таллінна була Нарва. Але лише на кілька днів. Після того довгих 15 днів арештовані їхали до Сибіру.

Сибір. Норильськ: робота на будівництві

Їх везли товарними вагонами, у яких нари були у три яруси. Можна або сидіти, або лежати. На вікнах — колюча проволока під напругою.

– Завезуть нас у якийсь тупик і стоїмо там три дні. У вагоні — 40 чоловік. В кінці вагону — туалет, а навпроти бочка з водою. Як немає води, ми стукаємо, приходить черговий. Бере три чоловіка і веде по воду. Відра дерев'яні, важкі, я їх підняти і пусті не могла. Але так хотіла на волю, що погоджувалась. Воду брали із найближчих баюр.

На пересильний пункт арештанток привезли у Красноярський край. А звідти відправили у баржах по Єнісею до Норильська.

– Це уже крайнє місто Сибіру, біля Північного океану. Холодно дуже було. Нас літом забирали, а тут зима. Одразу влаштували карантин — п'ять днів на роботу не ходили, окліматизовувались.

У Норильську сестри працювали на будівництві. Агафія відбула 8 років зі свого ув'язнення. Вийшла раніше, як неповнолітня. Сестри ж відбули усі 10 років. У 1991 році реабілітована.


Після виходу на волю, Агафія залишилася ще на кілька років у Норильську, вийшла заміж за Антона Книша. Після чого повернулася додому на Волинь. На Вінниччину приїхала у 1993 році після смерті чоловіка. На той момент Дарина та Надія проживали тут.

Фото Тамари Тисячної