Вінницький ветеран привіз з війни 700 доларів і поміняв їх на три хлібини

"Вперше поголився я в День перемоги у Німеччині, тоді мені було 19," – розповідає Федір Омельченко, пригадуючи, як воював у американській армії під час Другої світової.

Вінничанин у свої 90 років щойно повернувся з Німеччини, де щороку влаштовують зустрічі для в'язнів концтаборів з усього світу. Поблизу табору "Фльосенберг" (Баварія) колишні ув'язнені провели близько тижня, для них організовували екскурсії у пам'ятні для них місця, проводили конференції, надавали лікування тим, хто його потребував. А найголовніше для стареньких — увага, тут їм купували одяг, дарували подарунки, розселяли в гарні готелі та забезпечували харчуванням у ресторанах. Усе — за кошти Німеччини. Федір Никифорович завжди відвідує такі з'їзди і розповідає, що з України їх лишилось кілька чоловік, а найбільше приїздить людей з Франції, також багато євреїв, що їдуть туди цілими родинами.

Такі почесті Федір Никифорович отримав як компенсацію за роки, проведені в полоні. На початку війни він, разом з братами, батьком та дядьком створили партизанський загін "Дядя Ваня", який доволі успішно працював у підпіллі. Коли молоді воїни потрапили в "житомирський котел" під Києвом, їх захопили в полон і відправили до Німеччини. Брати Омельченки більше ніколи не побачились, вже після війни пан Федір з'ясував, що вони загинули.

Полон

Зовсім юний Федір потрапив до табору "Дахао", де змушений був тяжко працювати на каменоломнях.

– Там усі були дуже худі і змордовані, – пригадує Федір Никифорович, – люди по 30 кілограм важили. І якщо ти впав, то тобі смерть — там не лікували. Давали одразу смертельний укол і складали людей без одягу на дерев'яні нари.

Одного разу Федір теж впав. Отямився на тих сумнозвісних нарах, до нього підійшов військовополонений зі шприцом.

– Він пожалів мене, зробив укол, а препарат не впустив, охоронець близько не підходив, мене залишили "помирати", – каже Федір Омельченко, не стримуючи сліз. – Та коли мені стало легше, я виліз звідти. З тим лікарем потоваришував, він влаштував мене розносити їжу по табору.

Визволення

Коли американська армія розпочала фінальний наступ, Федору вдалося втекти:

– Ми йшли колоною і тут я помітив, що нема охорони. Втік до лісу, там мене врятували дві дівчини, спав у сараї, аж поки не зайшли американські солдати. Вони мене забрали до себе, годували, лікували. Згодом видали форму і запропонували служити.

Після офіційної капітуляції Німеччини, американська військова місія несла службу на її території ще близько року. За цей час Федір отримав звання, вишкіл, весь час заробляв гроші. Після війни їх батальйон брав участь в охороні Нюрнберзького процесу.

– У мене була заробітна плата спочатку 46, потім 78 доларів, мав кілька комплектів одягу, щодва тижні нас міняли, і ми йшли на відпочинок, та й харчування було дуже добрим, – розповідає чоловік.

Саме за такі розповіді про переваги служби в американському війську, Федора пізніше, вже в Україні, заслали на Донбас на будівництво шахти.

Повернення

– Коли батальйон розформували, мені запропонували продовжити службу, мій друг-американець запросив поїхати разом до Японії, керівництво пропонували купити дім на узбережжі океану, щоб я міг залишитися в Штатах, - пригадує Федір Никифорович, – але як я міг поїхати, не побачивши України? Я дивом залишився живий, я хотів знайти братів, побачити рідних. Дуже сумно було прощатися з товаришем, ми плакали.

Проте, до омріяного рідного дому Федору поїхати не дали. На кордоні з територією, підконтрольною СРСР йому одразу ж влаштували допит.

– Питали, як потрапив у полон, що робив, закидали, що я зрадник, що хотів утекти в Америку, – каже колишній солдат Омельченко. – У мене були бойові нагороди, форма і єдиний документ про службу в армії. Гроші вкрали ще до цього.

Кошти зібрали йому "на дорогу" хлопці з батальйону. Каже, що боявся навіть їх везти, адже була ціла сумка доларів. Але їх вкрали ще до допиту.

– Нас відправили до лазні, речі залишили всі на купі, охороняти мали радянські солдати. Коли повернулися, у мене з сумки зникли всі гроші і американський станок для гоління, дуже шкода його, адже ним я вперше поголився саме в День перемоги. Залишилося лише 700 доларів у гаманці, та й ті поміняв на 700 рублів і купив на них три хлібини.

Як і інших полонених Федора відправили на "трудове виховання": будувати алюмінієво-бронзовий завод у російський Подольськ. Платили копійки, годували лише так, щоб вижити, а в люті морози повезли всіх до міста на вибори.

Вибори

– Ми не мали документів, то нам зробили посвідчення і змусили голосувати, – говорить пан Федір. – Я нікого з кандидатів не знав, то проголосував за чоловіка з прізвищем Хохлов. Зате ноги відморозив по самі коліна в тому кузові, ледве врятували, якась жінка забрала мене до себе і відтирала спиртом.

Донбас

Коли Федір Никифорович таки повернувся додому (а родом він з Полтавщини), за ним постійно велося спостереження, його тримали на особливому контролі десять років, і зрештою відправили на Донбас у місто Первомайськ будувати шахту.

– Збудував "Марію глибоку" та й працював потім там машиністом підйом. Там і одружився на дівчині Євгенії, що приїхала з Вінниці, – ділиться спогадами ветеран. – Сам побудували дім, народили двох синів, а двадцять років тому спродалися і приїхали до Вінниці. Тут і наші діти живуть.

Проживши таке складне життя, у свої 90 років Федір Никифорович і досі є активістом, очолює обласну організацію в'язнів концтаборів, щоправда, як він сам говорить, живих в'язнів на Вінниччині залишилося лише двоє, тож скоро не буде чого робити.

Ми бажаємо Федору Никифоровичу та його родині здоров'я та довгих років життя у мирній Україні.