Цього року 8 травня в Україні вперше відзначатимуть День пам'яті та примирення. В Указі Президента Петра Порошенка зазначається, що ця дата встановалюється з метою "гідного вшанування подвигу Українського народу, його визначного внеску у перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні...посилення турботи про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху цього періоду".
До останніх відносяться і воїни Української Повстанської Армії.
Згідно списків, на Вінниччині сьогодні залишилось трохи більше сотні ветеранів УПА. Vlasno.info продовжує серію статей про ветеранів УПА, які проживають на Вінниччині.

Керівник станичного юнацтва
Життєвий простір 88-річного Дмитра Драганчука нині дебільшого обмежується його кімнатою у квартирі. У ветерана болять ноги і йому важко ходити. Пересуватися йому допомагає дружина Анна Онісімовна. Сини Віктор та Ростислав хоч і у Вінниці, але живуть окремо.

Дмитро Павлович трохи недочуває, проте історію своєї молодості та боротьби у підпіллі пам'ятає добре.

— Я родом із села Бронне Березнівського району Рівненської області, — починає розповідь. — Мене призначили командиром станичного юнацтва. Дали списки із ким працювати. У моєму розпорядженні були хлопці та дівчата із кількох довколишніх сіл. Вони доповідали мені інформацію, що відбувається на їхньому терені. А я уже передавав далі керівництву у район.

Насправді, керівник Дмитро сам був ще досить молодим — мав усього 14 років.

— Ми записки носили повстанцям до лісу. Там були відділи, точки нашого війська. Треба було доповідати, що на нашому терені спокійно. Чи що у нас з'явилися якісь підозрілі люди. А потом з УПА приходили і розбиралися: чи їх коцнуть, чи, може, це свій чоловік.

Погоня сниться до цих пір
Одного разу відділ Дмитра оточили НКВДисти. Дмитру із товаришем вдалося вирватися і вони почали тікати лісом. Вороги поливали їх вогнем із кулемета.

— У нас була хороша розвідка, але нас таки окружили. Думали, нам уже капут. Але вирвалися. І я ще тепер думаю: мабуть, мені треба було таки жити. Я уже не міг бігти, товариш підхопив мене, став помагати. А від кулемета нам на голову падали уламки гілляк. Той, хто стріляв, міг трохи нижче взяти і просто пристрелити нас. Але бив по верху. Він же стріляв по ворогу. Але мабуть, не хотів убивати. Значить, тоже серед них були люди.

Іншого разу сидимо у лісі втрьох, розпалили вогник. Чуємо, щось тріщить. Глянули у просіку — танк їде. І повно солдат на ньому сидить. Йому і не треба під'їжджати було б — стрільнув би і з нас мокре місце було б. Мабуть, таки треба було жити. Ми одразу впали на цей вогник, затушили його. Таким чином врятувалися.

Арештували у 16 через зраду
У 1946 році Дмитра Павловича перший раз арештували. Хтось у селі зрадив його та виказав його схованку вдома.

— Ховався я вдома у хліві на горищі. Там мені зробили ніби подвійну стріху. Я туди заходив і стояв. Якщо не знаєш, ніколи не знайдеш. А мене продали і солдати прийшли і почали колоти стріху штиками, прокололи мені ногу. Я зашевелився. Стали стріляти, кричати: "кидай зброю". Я вийшов, на мене одягли наручники. А я худе було, мале, мені ж іще 18 не було.

Неповнолітнього Дмитра посадили у стару польську тюрму у Дубно. Звільнили по закінченні війни. А потім знов арештували.

— Тоді випустили, бо треба було пригладити нас, приспати пильність, — розповівдає. — Щоб інших спіймати, бо ж вони іще ховалися. Треба було очі засліпить людям, що от вони такі добрі.

Вдруге Дмитра Павловича заарештували на Новий 1946 рік. За ним прийшли прямо додому.

— Ой, прийшло по мене якесь таке нещастя худюще, а не солдат, — згадує. —Заходить: "Ви будете Драганчук Дмитро Павлович?". Кажу, я. Каже: "Ви арештовані". Я питаю: на якій підставі? Я із ним так говорив, що хіба по шиї не надавав. Показує мені бумагу про арешт. Моя баба його ще нагодувала, бо ми ж готувалися на новий рік. Він мене забрав і ми пішли. Дійшли до сусіднього села, а йому як скрутило живіт! Він дає мені гвинтівку, а сам — за вітряка.

У ці хвилини Дмитро Павлович боровся із собою: вбити свого конвоїра чи залишити живим.

— Я тримаю цю гвинтівку і думаю, що робити. Вистрілиш — зараз збіжаться і зразу схоплять. А штиком і колоти не було кого, — таке воно мале і нещасне. Я ходив із тією гвинтівкою, як дурний. Думав: та приколи його і йди, куди хочеш. Але куди ж я піду? Коли уже сорок шостий рік, усіх арештували, інші повтікали. Думаю: воно теж бідне, мама у нього, напевно, є.

Шахти Ворошиловграда
Дмтира Павловича повезли у район та кинули у льох пивзаводу. Присудили 10 років таборів, а потім ще 5 років позбавлення прав. Першим пунктом відбування покарання стала Центральнобоковська шахта Ворошиловградської області.

— Нас міліони туди звезли, — згадує ветеран. — Тоді солдат арештовували, полонених німців. Змішали нас: жінок, дітей. За день не встигали людей звозити, вони вмирали.

Арештованим давали їжу у дерев'ному посуді, усе інше було заборонено. Проте, їсти із неї було небезпечно. Адже посуд був загального користування. Із них їли хворі полонені, від чого потім могли заразитися здорові.

— Якось бачу: один сплюнув, а слюна у нього чорна, аж кипить. Шахтер, значить. То це ще здорова людина. А інший сплюнув — одна кров. Це уже живий труп, у нього нутрощів нема. Охорона, коли приходила, пов'язку на рота одягала. Але хіба воно може допомогти?

Щоб не користуватися загальним посудом, ув'язнений їв зі свого кашкета.

— Я знімав шапку, кепку, пілотку, кашкет — що було на голові і з них їв. Нам одежу прошпарювали раз у тиждень. Та так, що якщо якийсь гудзик залишався, то руки об нього можна було ошпарити. Я знав: якщо воно прошпарене, то там уже немає ніякої зарази. Я з'їдав, витирав головний убір і надівав його знову.

Спали ув'язнені на дворі просто на землі. У Казармах було неможливо через клопів.

За 10 років Дмитро Павлович пройшов мало не усі табори ГУЛАГу. Повернувся до рідного села, де і одружився. Все життя працював водієм. До Вінниці сім'я Драганчуків переїхала у 70-х роках минулого століття.

Фото Тамари Тисячної