Відомий вінницький журналіст і письменник Іван Волошенюк першу свою публікацію мав у сім років. Вислав у газету "Зірка" віршик-загадку. Взяли.
- Вже тоді я знав, що буду журналістом, - запевняє Іван Степанович. - У школі частенько дописував у різні видання. Але щоб вступити до вузу, треба було мати середню освіту. А середня освіта коштувала тоді 150 карбованців. Це були для села немалі гроші. Тим більше, для нашої родини: тато помер, коли мені лише чотири виповнилось. У мами на руках залишилось троє малолітніх дітей.

У 14 років, після закінчення семирічної школи, Іван Волошенюк записався до Іллінецького агрономічного технікуму. Доводилось пішки долати 18 кілометрів з Ометинець, тепер - Немирівського району.

- Спочатку не хотіли навіть брати, питали, чому такий малий виріс. Я відповів: "Бабуня казала, що на мене дощ не йшов". У технікумі теж намагався писати. Хоч вчився старанно, мені потрібно було зусилля над собою робити. Не моє це, та й годі, - розводить руками Іван Степанович. - Все одно до армії довелось працювати агрономом. За розподілом попав на Волинь. Там теж став дописувати у районку. В армії писав на військові теми, мої статті постійно друкували. З редакції самі вже запрошували висвітлювати то те, то се. Мої гонорари були іноді більші, ніж офіцерська зарплата. Єдиний, від кого я постійно потерпав, був старшина. Такий типовий старшина з анекдотів: « От меня до следующего дуба - шагом марш!»

Старшина час від часу робив обшуки особистих речей. Коли під подушкою знайшов чорнильницю, розбив її об підлогу. Тоді молодий солдат не витримав, «зарядив йому у рило». Як наслідок - три наряди поза чергою. Але Волошенюк на це не зважав. Купив нову чорнильницю, і знову писав.

– З'явилась можливість навчатися на військового журналіста. Але в училищі. Не захотів. І так згаяв багато часу на непотрібну освіту. А тут ще одна середня. Краще вже одразу на заочне в університет, - наголошує журналіст. - Згодом Хрущов ініціював скорочення армії, свої три роки не дослужив. З дому поїхав у Брацлав, який раніше був райцентром, ставати на облік у партком. Випадково зайшов у місцеву редакцію. Виявилось, потребують журналістів.
Щасливий «дембель» Іван пішки дощем добирався додому, близько 30 кілометрів подолав. В село потрапив пізно увечері. Переодягнувся, взяв свої публікації та одразу ж рушив назад, щоб встигнути на вранішній автобус, який відправлявся із сусіднього села до Брацлава.

–Летів як на крилах, дуже хотів працювати в газеті. Пам'ятаю, два роки не читав нічого російською, щоб «набувати» мову після армії. Усім відомо, що там російською розмовляють. Вдалося, - зазначає. - Але через два роки пройшла адмінреформа, Брацлавський район скоротили. Відповідно, й нашої районки не стало. Направили мене в Могилів-Подільський. Колись були окремо промислові та аграрні обкоми, кожен мав газету. Потім їх об'єднали - і знову ліквідація. Так я опинився на Вінницькому обласному радіо, 14 років йому віддав.

Потім була «Вінницька правда», в якій Іван Степанович прославився гострими матеріалами. З-під його пера виходили фельєтони та нариси сатиричного характеру. Головний редактор Василь Паламарчук жартував, що «його звільнить Іван Волошенюк». Через його критичні статті.

–Згодом перейшов у газету «Сільські вісті». Як спецкор, об'їздив усю Україну. На робочому столі у мене завжди лежала стопка відряджень. Все оплачувалось, заробляв добре, рублів 600 у місяць виходило. Тоді як радянський інженер отримував 120 гривень. Втім, якось поступово захотілося писати книжки. Розумів, що з таким шаленим ритмом роботи я не зможу приділяти час літературній творчості. Тому перейшов у політехнічний інститут, на спокійну роботу, - посміхається Іван Степанович.

За цей період в нього виходить близько 30 книжок. Найважче і найдовше, як зізнається автор, було писати «Марія і Панас: роза і Парнас» про творчість письменниці Марко Вовчок. Багато кропіткої праці пішло на вивчення документів та їх пошуки в архівах. Найшвидше, на одному подиху, написав останню на даний момент – «Душа моя, Ометинці», про рідне село.

Колектив Vlasno.info щиро вітає Івана Степановича з Днем журналіста та бажає йому творчого натхнення, сил та здоров'я!

фото Тетяни Щербатюк