Олександр Гайдаржі про відродження футбольної команди

Наразі «Нива» грає дуже вдало у чемпіонаті міста. Президент ФК «Нива» Вадим Кудіяров взявся за відродження потужної команди, пошуків відповідних коштів на її утримання у професійному футболі.

Своє бачення щодо перспектив повернення «Ниви» на високий рівень професійного футболу України висловив Олександр Гайдаржі - знаний футболіст колишньої Вінницької «Ниви», воротар і її довготривалий капітан. Він неодноразово визнавався кращим гравцем команди. Після закінчення кар'єри футболіста деякий час був тренером у ФК «Нива» і спортивним директором команди. Наразі працює тренером у футбольній ДЮСШ «Прем'єр – Нива».

– Олександре Захаровичу, вінничани – вболівальники і, особливо, найбільш завзяті – ультрас «обома руками» за відродження у професійному футболі в нашому місті саме «Ниви», як флагману футболу Вінниччини. Це хвилює багатьох шанувальників футболу і не тільки у Вінниці. Отже, що потрібно, щоб «Нива» відновилася у професійному футболі?

– По – перше, Вінниця без професійного футболу – це м'яко кажучи, ненормально. В «футбольних» містах України пам'ятають добру славу «Ниви» і дивуються, що досі професійна команда в нашому обласному центрі не відновлена. Я особисто організаційно по цьому питанню не займаюсь, - наразі зосередився на підготовці майбутніх футболістів. А за реальність відродження конкретно: знайдуться відповідні гроші, тобто спонсори - бізнесмени, все можна буде реалізувати. Зрозуміло, що наразі важкі часи для України в цілому, але ж в інших містах грають команди і 2-ї, і 1-ї професійних ліг, і команди Прем'єр – ліги.

– А які, на вашу думку, на сьогодення потрібні гроші для існування команди у 2-й лізі професійного футболу України?

– У футбольного клубу має бути гарантований річний бюджет у розмірі, щонайменше, 5 мільйонів гривень.

– Обминаючи спортивну складову, а скільки треба для гри команди у 1-й професійній лізі?

– Приблизно вдвічі більше.

Олександр Гайдаржі


– І зовсім складне питання. Чи можна реально створити команду на рівні 1995-1996 років, коли «Нива» грала у вищій лізі України (тепер Прем'єр – ліга) та у Єврокубкових матчах?

– Вважаю, можна. Але потрібні вже дуже великі гроші. І про це поки і говорити не слід. До того ж, є ще важлива проблема. Для ігор у Прем'єр - лізі потрібно мати відповідний стадіон, тобто Центральний міський стадіон має бути повністю реконструйований за всіма сучасними вимогами Федерації футболу України.
Згадаймо позицію керівництва Луганської «Зорі», коли у 2014 році луганчани почали шукати нове місто для базування команди. Саме через недоліки по футбольній інфраструктурі в цілому, і стадіону, зокрема, Вінниця одразу була викреслена з планів «Зорі».
Відмічу також, при вирішенні своєчасно питання з фінансуванням, початок гри у 2-й профлізі можливий вже влітку наступного року у сезоні 2016/2017. І для того, щоб «процес» пішов і можна було б заявитися у 2 лігу треба восени поточного року, орієнтовно у листопаді, треба пройти ліцензування ФК у Професійній Футбольної Лізі (ПФЛ), тобто атестацію на відповідність інфраструктури, наявності достатніх коштів тощо.

– Чи не є перешкодою заявитися у 2-у лігу ПФЛ синтетичне покриття поля на СК «Нива»?

– Ні. Вимога натурального покриття «живою» травою є тільки для команд, починаючи з 1-ї ліги.

– Чи бачити ви в деяких з ваших вихованців майбутніх професійних гравців?

– Два – три юних футболісти з команди 2000 р.н., вважаю, зможуть вийти на професійний рівень гри (в інших футбольних спортшколах Вінниці теж є реальні кандидати для професійної команди – авт.).

– У вас син і дочка. Син у футболі за прикладом батька?

– Так, в мене 17 – річний син Володимир і 12 – річна дочка Анна. Син давно, змалку займається футболом. Наразі він у складі ФК «Вінниця». Нещодавно його було запрошено до Полтавської «Ворскли» (команда Прем'єр – ліги, 4 місце у сезоні 2014/2015 рр., - авт.), але син вирішив зараз не їхати з Вінниці. Володимир навчається у Вінницькому Торгово – економічному інституті.

– Які ваші уподобання у вільний час?

– Його наразі не вистачає. Взагалі, полюбляю риболовлю. На сім'ю обмаль часу, про що, зрозуміло, жалкую.

Фото Володимира Ковиліна