Рік тому митець покинув анексований Крим

У Вінницькому драмтеатрі готуються до нового театрального сезону. Серед очікуваних прем'єр і мюзикл у постановці молодого режисера Тараса Буги. Свій вибір режисер пояснює потребою подарувати трошки позитиву суспільству, яке стільки перестраждало й виплакало сліз за останній рік.

Тарас Буга – нова зірка у яскравому сузір'ї вінницької театральної трупи, але вже досить іменита, свого часу навіть представляв Україну на міжнародному фестивалі театральних діячів у Москві, як кращий молодий режисер країни. До Вінниці Тарас приїхав з окупованого Севастополя, де працював режисером у театрі російської драми імені Луначарського, і вже встиг здобути успіх у нашої місцевої театральної публіки дебютною виставою «Ноїв ковчег». Утім, як розповідає сам Тарас у період вимушеного пошуку роботи а ні його ім'я,а ні усі колишні здобутки та нагороди не зацікавили більшість керівників українських театрів. У деяких охорона навіть не пропустила далі прохідної.

– Я розіслав десятки запитів по всій Україні. Відгукнулись лише дві людини – Лесь Танюк з Києва та Віталій Селезньов з Вінниці, – розповідає пан Тарас. – Але я втішаюсь думкою, що таки щось значу в професії, коли мною зацікавились два таких метри. Пропозиція пана Віталія здавалась мені привабливішою, тому приїхав до Вінниці, де колись народився й прожив перших шістнадцять років.

Ми розмовляємо у модній кав'ярні поруч з театром. Офіціантка приносить імбирний чай, і Тарас запитує чи не підсолодили його часом. Як і всі прихильники буддизму пан Тарас сповідує здоровий спосіб життя та притримується ведичного харчування з усіма його обмеженнями. Данина буддизму й відповідний прикид – широкі фіолетові шаровари під європейською теніскою на випуск та довга косичка, що колись була буйним козацьким чубом, з-під блакитної тюбетейки з золотавим орнаментом. Тюбетейка – це останній подарунок дружини-кримчанки, яка разом із сином залишилась в окупованому Криму, бо вважає себе патріоткою Криму. Нині Тарас намагається виправдати дружину, хоча каже, що спочатку дуже ображався за те, що не побажала поїхати услід за ним, називав совковою патріоткою. Себе ж Тарас з гумором визначає буддистом зовні й махровим українським націоналістом в душі.

Власне до Севастополя д з Білої Церкви вони переїхали через те, що дружина нудьгувала за своїм краєм . Вони працювали в одному театрі, жили в комфортабельній квартирі на березі моря, яку орендував для них театр. Після переїзду Тарас з головою поринув в нову роботу й попервах не надто вникав у кримські реалії, та все ж деякі речі не помітити було неможливо.

– Є такий чудовий фільм «Андеграунд», – каже Тарас. – Він про людей, які під час війни перебрались жити у підвали й робили там зброю. Війна давно закінчилась, а вони так само жили й виготовляли зброю, не бажаючи сприймати перемін. Так ось, моє перше враження про Севастополь викликало асоціації з підвалами «Андеграунда». Це місто – квітесенція ватного совка, який намагаються відтворити в Криму та лугандонії. Я вийшов на роботу в Севастопольський театр російської драми на різдвяні свата, а там вже повним ходом йшла підготовка до святкування Дня Перемоги. Тим часом на стінах у фойє висіли стенди зі святкування торішнього Дня Перемоги... уявляєте, вони там досі не повернулись з війни. А тому й настрої відповідні. За тих півтори роки, що я прожив у Севастополі, у мене було кілька конфліктів через мою українську мову. Останні роки я скрізь розмовляю лише українською, хоча був час, коли я спілкувався російською, бо довгий час працював у суцільно зрусифікованих містах – Харків, Одеса... Природно, оточення формує свідомість, але з віком у мені прокинувся голос крові чи пам'ять предків... Після перемоги Януковича на президентських виборах я вступив до лав «Свободи» й принципово став спілкуватись лише українською. Через що наразився у Севастополі на кілька крупних конфліктів, на мене накинулись на базарі, іншого разу побили машину, а ще був випадок, коли я підвозив кількох попутників, а ті, побачивши в салоні український прапорець, взялись глузувати й витирати об нього руки... Таке ставлення до всього українського було типове для Севастополя ще задовго до референдуму. Ось, до прикладу, монтувальника сцени нашого театру викинули з тролейбусу, коли почули, як він спілкується по мобільнику українською...


– Невже за цей час ви не зустріли в Севастополі жодного патріота?

– Коли все було добре, ще до окупації, у нашому колективі було кілька чоловік які ходили на всілякі заходи у вишиванках і співали українських пісень. А тепер один з них став художнім керівником і проводить на базі театру річницю так званого осовобождєнія Крима. Зі мною працювали люди з Дніпропетровська, Харкова, Чернігова, загалом третина колективу були етнічними українцями, до того ж зовсім молодими, не встигли пустити коріння й обжитись на новому місці, але виїхав я один. Хоча мене теж повчали: стули писок, бери російський паспорт і все буде о'кей.

Тарас каже, що нікого зі своїх колишніх колег не засуджує, бо далеко не кожен готовий на жертви заради принципів. Водночас досі дошкуляє спомин,як після референдуму за ним у театр прийшли невідомі люди в балаклавах, а серед усього колективу знайшлась лише одна жінка, яка не те щоб стала на його захист, а лишень поцікавилась у невідомих, куди й навіщо забирають їхнього режисера. Всі решта, а це майже дві сотні працівників байдуже спостерігали, як Тараса виводять під руки із зали.

– Мене заштовхали до автівки, натягнули на голову мішок й досить довго возили містом поки не привели до якогось перевалочного пункту, – згадує Тарас. – Там було багато людей, нас усіх тримали у дворі якоїсь установи. Там усіх фоткали й шманали, а далі відвезли до російської комендатури, там помістили в камеру-одиночку, а незабаром викликали на допит на предмет моїх проукраїнських поглядів та участі в Київському Майдані, пробували зробити з мене бойовика Правого Сектора, звинуватити у підривній діяльності. Нагадаю, допитували мене російські спецназівці, а тому, коли я чую або читаю, що в Криму було волевиявлення народу й Росія до того нічого не має, то згадую своє перебування в російській військовій комендатурі. Наступного дня мене звільнили з комендатури й цього ж дня звільнили з роботи. Директор прямим текстом сказав, що я занадто люблю Україну, а тому мені не місце в цьому театрі. За іронією долі це трапилось напередодні Дня Театру.

Ось уже рік, як молодий режисер Тарас Буга переїхав до Вінниці. Повернення на круги своя виявилось не таким вже й простим, адже починати життя доводиться з чистого аркуша. Аби не почуватись таким самотнім й мати про кого турбуватись Тарас завів собаку, а ще здружився з вінницькими волонтерами, допомагає чим може армії. Чоловік дуже мріє, аби до Вінниці приїхав його син. Але для цього хлопчикові треба виготовити кілька паспортів, один в Україні, інший – кримський. Все це вимагає чималих фінансових витрат, а тому омріяна зустріч може відбутись не так швидко.

– Дружина кличе мене назад до Севастополя, абсолютно не розуміючи, чому для мене нема дороги назад, – зітхає Тарас.

Ілюзій щодо швидкого повернення Криму до України він не плекає, бачив на якій ейфорії підтримки городян прийшла у місто «русская весна», відчув ауру неприйняття й ненависті до всього що поза рамками «русскага міра» на власній долі

– Я бачив Севастополь зсередини й розмови про патріотично налаштованих кримчан мене не зворушують, – зауважує мій співрозмовник. – Якщо такі люди є, їх дуже мало. А чого вони досі сидять в окупації? Страшно зриватись з обжитого місця? Ну, вибачте, я теж не хотів виїздити, втрачати родину, але що ж вдієш – життя бентежне... Я багато думав над тим що трапилось з Кримом, а невдовзі й з Донбасом і зрозумів, що не хочу жити з людьми, які зрадили свою батьківщину й прикликали в рідний край ворога. Не хочу їх утримувати. Нехай живуть самі, самі себе утримують. Мені здається, в цьому питанні наша влада робить все вірно. Ми вже забули, що торік у нас не було армії, а у Криму з 18 тисяч військових вірними Україні залишились лише дві тисячі. А тепер ми хочемо від президента, аби він дав наказ армії перейти у наступ й звільнити Донбас, повернути Крим. Я вважаю, що не треба шукати чарівника, який вирішить всі наші проблеми. Треба починати з себе. Схиляюсь до думки, що наше суспільство не визріло до радикальних і швидких змін. Тому, думаю, вони триватимуть довго й болісно. Аби тільки в правильному напрямку.


Фото надані Тарасом Бугою