Ірена Карпа фото

Карпа: «був момент, коли 300 чоловік могли вигнати «ополченців» з Донецька, але час втрачений, бо комусь так вигідно»

10 листопада 2015, 08:31

Епатажна письменниця Ірена Карпа народилася у самому серці України — Черкасах

Новини Вінниці | Новости Винницы | ВЛАСНО.info

Карпа: «був момент, коли 300 чоловік могли вигнати «ополченців» з Донецька, але час втрачений, бо комусь так вигідно»

    Додати коментар


Епатажна письменниця Ірена Карпа народилася у самому серці України — Черкасах. Згодом зрозуміла, що, окрім письменництва, може бути ще й співачкою, журналісткою, телеведучою, і помчалося... Далі війна, спершу інформаційна, в якій Карпа прийняла безпосередню участь, написавши сценарій та озвучивши мультик про ватника. Це ще додало відомості нашій героїні.

Зовні Ірена — звичайна тендітна патріотична українка. Заради експерименту я задавав питання навіть російською мовою, але Карпа перекладачів не запросила. Зараз письменниця «заволонтерила» на Донбасі заради допомоги воякам та натхнення для нової книжки. Декілька хвилин знайшлося і для інформаційного сайту «Власно.Інфо»:

– З ким з російських зірок ви перестали спілкуватися?

– Я ні з ким не спілкувалася з російських «звьозд», хіба що по роботі, коли знімали програму «Наші в Раші». Але якось в мене не виникало причин для подальших контактів і для подальших конфліктів також. Єдині, з ким я дружу — це кримська група «Ундервуд». Хлопці — один з Херсона, один з Криму. Вони як були вміняємі, так і лишились.

– Скільки разів вам відмовляли видавці?

– Не знаю, ніколи мабуть не відмовляли, може колись на початку, коли було важко.

– Розкажіть за процес написання власних книжок.

– Десь колись заставиш себе — то й пишеш. Я щиро заздрю людям 17-20 років, які не можуть не писати. Їх пре, вони сидять і пишуть. Чим старшою ти стаєш, кажеш: нема натхнення. Потім думаєш: та кому я розказую ці казки. Тому дедлайн — це найкраще натхнення. Якщо не здаєш вчасно, – йди в сраку зі своєю книжкою, вона нікому не потрібна буде. Сідаєш і пишеш.

– Чиї книги Ви перечитуєте по кілька разів?

– Зараз я з величезним задоволенням читаю Ремарка «Тріумфальну арку» в українському перекладі. Хемінгуея без кінця короткі історії можна читати. Оповідання найліпше перечитувати.

– Бути ведучою на телебаченні — це захоплення чи рутинна робота?

– Це лише спосіб заробляти гроші. Я не скажу, що це натхнення, звичайна журналістська робота.

– Наскільки важко бути одночасно матір'ю та письменницею?

– Не знаю, все залежить від того, скільки в тебе ліні. В мене багато ліні, здається, я нічого не встигаю. Не важко, просто лінь. Якби у мене не було дітей – не значить, що я була б більш дисциплінованою. Маска, коли кажуть: якби не діти, то я би, то я би... Ніфіга, сидів би плював в потолок. Все залежить від власної здатності до мотивування.

– На що готові особисто Ви заради повернення окупованих територій?

– Я готова всіляко допомагати посильними діями, приїжджати, спілкуватись. Якби це робили більше митців, то осередок України звертав би увагу. І того, що ми маємо, просто не сталося, розумієте? Зараз час не повернеш, але можна постаратися, не втратити момент. І зараз починати такі речі робити: лекторії, історію, пояснювати, хто ми такі. Щоб у людей було чим заповнити пустку, яка утворилася. Коли ти не знаєш звідки ти, хто ти. Якби у нас Міністерство освіти, культури, інформації запустили таку кампанію, було б чудово. Тільки аби робили це у сучасній формі, допомагали не через «обязаловку» шароварну, а через конкурентоспроможну на світовому рівні програму. Допомогли пояснити людям, що вони не без роду-племені, а нащадки героїв: "подивіться, це козача земля, це про вас, раніше ця місцевість називалася ось так...". Якщо ж людина не знає, їй легко насадити будь-яку думку.

– Останнього разу ви були у Донецьку в 2014-му, коли плануєте наступну поїздку?

– Це буде, швидше за все, моя остання поїздка авторки ватника. Віриться, що поміняється щось насправді. Я не планую, навіть зараз до Парижа не можу підготуватися. Тому моя відповідь більш не мотивована страхом, а тим, що не планую завтрашній день. У Донецьку були під час окупації облдержадміністрації, це був той момент, коли 300 чоловік з гіпотетичного Правого сектору могли би запросто вигнати «ополченців», але момент був втрачений. Комусь було вигідно, щоб це все розгорнулося. Втрачено дуже багато хороших людей.

– Чого б побажали людям, які живуть на Сході в такі страшні часи?

– Я розумію, що у мене немає права щось бажати. Мій дім не згорів і я не втратила роботу, ніхто не загинув з близьких. Тому відчуваю, що не вправі повчати чи казати, як там жити. Хочеться просто сказати: тримайтеся, ми з вами. Чим я можу посильно допомагати, як не словом? Ми «волонтеримо» і, наскільки можна, робимо все для переселенців. Але хочеться все одно не втрачати віри. Важко зараз сподіватися на якусь ідеологію, державу, немає стовідсоткової довіри. Але треба концентруватися до того, що є ближче до тебе: на твоїх друзях, родичах. Менше дивитися телевізор, більше читати книжок. Ми переживемо і будемо згадувати це, як поганий сон. Але будь-яка травма — це поштовх до трансформації.


Фото: patrioty.org.ua

Додати коментар

Захисний код
Оновити
 
Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення