Важка травма хребта не зламала Людмилу Нецкіну

Вінничанку Людмилу Нецкіну добре знають мешканці мікрорайону Бучми. Щодня жінка на візку добирається на роботу громадським транспортом. Для неї це питання принципове. Пані Людмила працює соціальним педагогом у Вінницькій громадській організації молоді з обмеженими фізичними можливостями "Гармонія". Знає, як живеться таким людям не за книжками, а на власному досвіді.

- Мені тоді було 24 роки, - розповідає Людмила. - Я закінчила педуніверситет і працювала за професією у школі, щоб диплом не втратити. Викладала історію. Ставки не було. Тож, працювала ще й оператором на АЗС. Спала по 2-3 години на добу. Ще й особисте життя було. В мене не було часу навіть сісти й заплакати.

Камінчик, що змінив життя

Важку травму хребта Людмила отримала сім років тому, коли жила в Калинівському районі.

– Я впала хребтом на камінець з 2-метрової висоти, - пригадує Людмила. - Він роздробив один хребець. Уламки потрапили у спинний мозок.

Коли медики оглянули травмовану, не знали, що далі з нею робити.

За прикрим збігом обставин сталось це у суботу, 28 червня, коли вся країна відзначала День Конституції і до вівторка всі медичні заклади працювали у режимі вихідного дня.

– Нейрохірургії були готові мене прийняти, а от МРТ нам ніхто не відкрив, - пригадує Людмила. - Нам сказали, що свято, чекайте до вівторка. Три дні мої рідні шукали можливості мені допомогти, навіть через високопосадовців, але результати були марні.

Перші випробування

Важку операцію дівчині зробили у 20 відділенні лікарні ім. Ющенка. 

– Місяць я лежала в лікарні. Думала, зроблять операцію, відновляться тканини і все буде добре.

Минуло півроку, рік. Надії ставало все менше і менше. Приходило усвідомлення, що на візку доведеться жити і надалі. Але як? Не було навіть уявлення. Людмила не могла обходитися без сторонньої допомоги навіть, щоб пересісти на візок чи одягнутися.

Візок не перешкода

– Зараз я абсолютно все роблю сама, - каже Людмила. - В мене немає обмежень в побуті чи житті. Завадити можуть хіба що якісь архітектурні нюанси. Якщо є адаптоване приміщення з нормальним входом, простором, який дозволяє пересуватись на візку, особливих якихось умов мені не треба. Все роблю сама. Приходжу з роботи, готую їсти, прибираю, готую, коли моя черга.

Фото: harmonia.com.ua

Друг пізнається в біді

- Я дуже вдячна друзям, хлопцям з університету, які мене постійно підтримували, не залишали мене. Кажуть: "Друг пізнається в біді". Так і є.

Минув рік після операції. Телефонує моя подруга і запитує: "Будеш в мене кумою". Я кажу: "Що ти таке говориш? Як?" А вона мені: "Або ти хрестиш мою дитину, або я з тобою не говорю." Потім зателефонував її чоловік і сказав, що вони не мають морального права не просити мене кумою. Це ж я їх познайомила.

В церкву коли їхали, один чоловік взяв в руки візок, інший - мене ніс. А потім кум каже: "Ну, кума, тобі повезло. Всі стоять. А ти сидиш."

"Про школу і дітей в мене гарні спогади"

– Я викладала історію в 5-9 класах. Коли потрапила до лікарні, до мене приїхало багато дітей. Вони стояли і плакали. І я коло них плакала. Вони до мене часто приїздили, телефонували і зараз теж спілкуємося з багатьма. Про школу в мене гарні спогади. Коли їхала до школи автобусом чи заходила в учительську, постійно спати хотілось. А лише заходила в клас, не знаю, звідки в мене стільки енергії бралось.

Минуло років зо чотири, до мене зателефонував мій учень, він вже в політеху навчався. Питає "Ви де зараз?". А я кажу: "В лікарні лежу." Він прийшов мене провідати. В мене в палаті тоді всі бабусі такі кволі лежали, що навіть встати не могли. А тут приходить мій учень, дядько такий з букетом. Бабусі навіть засумнівалися, що це справді мій учень. Коли я на коридорі з ним розмовляла, мої сусідки з цікавості з палати по 8 раз до туалету ходили.

Рятівний круг — родина

– Мама, брат, невістка, а потім і племінник - підтримували мене найбільше. Невістка за фахом медик. З першого дня вона взяла ініціативу у свої руки. Через своїх знайомих, друзів вона шукала лікарні, спеціалістів, аби максимально допомогти мені. Вона приїздила в 8-9 вечора з Вінниці, і не зважаючи на те, що в неї самої тоді була маленька дитина, а брат саме виконував миротворчу місію у Косово, робила мені масажі, розробляла м'язи. Я не знала навіть як їй дякувати за таку турботу.

Іноді були періоди відчаю. Одного разу я сказала мамі: "Віддайте мене в якийсь інтернат. Що ви біля мене будете всі мучитись?" Мама провела мені виховну роботу і все. Більше ми до цієї теми не поверталися.

Підтримка сім'ї в будь який період життя, чи щастя чи лиха, дуже важлива. А в такий момент - тим паче. Якби в мене не було такої сім'ї, я навіть не знаю, як би я це все пройшла і пережила.

Фото: myvin.com.ua

Півтора кілометри ціною в життя

– Я хотіла піти на роботу. Думала, в школі знову викладати. Але в селі на візку це нереально. Моя оселя трохи на відшибі. Іноді дорогу могли навіть не прочистити від снігу. Добре, що в мене є брат. Коли мені потрібно було терміново до лікарні, він 1,5 кілометри віз мене на санках до траси. На цій ділянці навіть трактор застрягав.

Життя змінила "Гармонія"

– Три роки тому мені зателефонували з Калинівської соцслужби і запропонували з'їздити в табір. Тижневий табір під назвою "Школа самостійного життя", організований ГО "Гармонія", спрямований на психологічну і соціальну адаптацію людей на візках до навколишнього середовища.

– Саме завдяки тій програмі я вперше спробувала сама проїхатись громадським транспортом. Тут я зустрілась з Андрієм, - розповідає Людмила про свою другу половинку. - Це був прорив в моєму житті. А за тиждень я поїхала ще в один табір, але вже всеукраїнський. Його організувала всеукраїнська організація "Група активної реабілітації". Там вчили, як правильно користуватися візком, долати сходи, бордюри. Поступово моє життя кардинально змінилося. Я почала їздити скрізь та перестала всього боятися.

"Бачиш, я тобі казав, що ми дійдемо"

Приємні спогади у Людмили про племінника Максима. Це завдяки йому вона відправилась у першу мандрівку селом на візку. То було справжнє випробування сільськими дорогами. Але чого не зробиш, коли улюбленому племіннику закортіло солодкого.

– Доки невістка була на роботі, 4-річний племінник залишався зі мною. Він в мене називався допомошник. Максик казав: "Я ж тобі допомагаю, значить я твій допомошник". Він мені все допомагав, діставав, що я не можу. Одного разу Максимка сказав:"Люда, так хочеться солодкого. Поїхали до магазину". А до магазину кілометрів півтора по бруківці. Я кажу: "Максику, я не доїду". А він: "Я тобі поможу". І ми вдвох пішли. Де ями траплялися, він мене штовхав. Довго ми тоді йшли. Він каже:"Бачиш, я тобі казав, що ми дійдемо. Я до тебе тепер кожен день буду приїздити і тренувати." Він до мене приїздив і казав: "Ну, що підемо сьогодні кудись? Я ж приїхав тренувати тебе чи що? А ти не хочеш?" З того часу ми з ним в магазин або так десь кілометр-два в день подорожували.

– Ця його ніби дитяча підтримка, була зовсім не дитяча. Таке відчуття було, що все те робив дорослий, а не 4-річний хлопчик.

Нагадаємо, Вінницька художниця Юлія Гушул подарувала глиняній хатинці у маленькому селі на Вінниччині друге життя.

Фото: rozvytok-hromady.com