За 30 років Віктор Косаківський записав 500 народних пісень

Відомий вінницький етнограф, кандидат історичних наук, доцент Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, автор понад 200 праць з етнографії та археології, дійсний член Центру дослідження історії Поділля, член Національної спілки краєзнавців України Віктор Косаківський 15 березня відзначатиме 30 років своєї наукової діяльності.

Віктор Афанасійович розповів про здобутки та перспективи, про проблеми, які вдалося розв'язати, й ті, що поставив перед собою в ході розв'язання попередніх. Пригадав науковець з чого починав свою діяльність.

– То що стало поштовхом для вивчення етнографії та археології?

– Дорожу спілкуванням зі своєю учителькою – Вірою Давидівною Маковською, бо перші спроби дізнатися більше, ніж міг дати тогочасний підручник, у мене пов'язані з нею. Нещодавно їй виповнився 90 років. Завжди, коли приїжджаю до Чечельника, відвідую її. Бажання пізнавати, бачити, ходити не тією дорогою, якою йдуть інші, змушувало пізнавати рідний край. Крім вивчення природи, цікавився питанням: «Що є в землі?». Натрапивши на мальовану кераміку, знаряддя праці, у 7 класі захопився археологією. Невдовзі дізнався, що це були зразки трипільської культури. На той час у мене вже було декілька книжок з археології, з яких я довідався про древність знахідок. Нині вони включені до «Енциклопедії трипільської цивілізації».
Ботаніка й археологія – в полі, етнографія – вдома. У тому, чим займалися батько й мати. Вони все життя трудилися. Бо в останню чергу були колгоспниками, у першу чергу – господарями, які самотужки виробляли речі, необхідні для побуту. Батько, як і дід, плів кошики з лози, навчив і нас із братами (я дотепер займаюся лозоплетінням). Мама вишивала. Бабуся ткала на верстаті. У мене 50 років з-перед очей не зникає картина: завітав у неділю до своєї бабусі на гостину, вона завела мене в хату, де стояв старовинний ткацький верстат, обвела навколо нього. Бабусин верстат, як і той спогад, бережу досі. Вдома на стіні висіли килими, які робила бабуся, ліжко було застелене рядном, витканим нею. Родинна традиція – вчити дітей виготовляти речі своїми руками – залишалася незмінною, тому вся рідня, як один, працювала.

– Коли Ви усвідомили, що хочете бути істориком, а не кимось іншим?

– Коли натрапив на території Чечельницького цукрового заводу на залишки поселення трипільської культури, довідався, скільки знайденій кераміці років, у мене прокинулося бажання стати не ботаніком (хоча ботаніка досі зі мною), а археологом. Звісно, тоді я ще не знав, де можу вчитися, щоб здобути фах археолога. Зате, ким хочу стати, знав напевно. Невдовзі з'ясував, що у Вінниці є педагогічний інститут і докладав максимум зусиль, щоб вступити на історичний факультет. Однак, ця спроба вдалася лише за четвертим разом.


– 30 років тому Ви опублікували одну з перших наукових розвідок. Хто спонукав Вас до написання цієї студії?

– Археологія – це наука, яка вимагає спершу зібрати матеріал (знайти, розкопати), вивчити його, а тоді описати. У 7 класі я зацікавився археологією, обходив заледве чи не весь Чечельницький край у пошуках знахідок старовини, зібрав чималу колекцію – понад 10 000 фрагментів кераміки. Упорядкувавши й систематизувавши зібране (згодом написав курсову та диплому роботи з історії трипільської культури), я мав добірний матеріал для наукової розвідки. Пригадую, що звернувся до наукового керівника зі словами: «Іване Івановичу, я хочу написати в газету статтю про трипільське поселення в Чечельнику». Він відповів коротко: «Пиши». Рукопис статті з правками Івана Івановича я досі зберігаю у своєму архіві. Так 15 березня 1986 року в районній газеті вийшла друком моя стаття «Стародавні землероби».

– Розробка яких наукових проблем і написання яких праць принесли Вам особливе задоволення?

– Тему кандидатської дисертації з археології мені не затвердили, хоча було не лише бажання, а й напрацювання, які дозволили б написати таке дослідження. Тим не менш, трипільська культура ніколи не виходила з поля мого зору. Старожитності, які я ввів у науковий оббіг, сьогодні відомі під назвою «чечельницька локальна група пам'яток трипільської культури початку пізнього етапу». Вона увійшла до енциклопедій, наукових праць. Учені, які досліджують трипільську культуру, знають про знайдені мною речі, вік яких сягає щонайменше 5 000 років. Свою дисертацію я присвятив дослідженню етнографії Чечельника 19 – початку 21 століть. Сподіваюся, невдовзі вийде друком монографія, в якій підсумую напрацьоване. Крім роботи з авторучкою та комп'ютером, віддаю належне ремеслам і промислам – лозоплетінню, витинанці, писанкарству, малюнкам на склі, глиняній іграшці. Свого часу докладався до формування в університеті етнографічної колекції, створення етнографічного музею, збирання рукописного фонду студентських польових досліджень. Утім, і зараз роботи непочатий край.


– Як з'явилося зацікавлення усною народною творчістю?

– Коли я навчався в університеті, такої дисципліни як «фольклористика» не було. Але пригадую, як у 1986 році, на розкопках, під час вечірньої розмови, археолог Валентина Шумова заспівала старовинну пісню «Ой на горі вогонь горить», яку почула від краєзнавиці Ольги Діденко з Умані. До слова, у мене зберігся рукопис цієї пісні. Відтоді впродовж 30 років я записую фольклор. Наразі зібрав понад 500 народних пісень.

– За час своєї наукової діяльності Ви впорядковували й відредагували не одну колективну монографію. Які з книг, що побачили світ під Вашою редакцією, вже дійшли до бібліотек?

– Найдорожчі для мене, звісно ж, перші видання «Подільської старовини», яку я зініціював та якою опікувавсь як відповідальний редактор у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Це видання акумулювало в собі найважливіші краєзнавчі дослідження про Поділля. Не можу не згадати книг «Одвічна Русава», «Буша», «Легенди з-над сивого Бужка», в яких зібрано історію, етнографію, фольклор окремих населених пунктів. Кожна з них – своєрідна енциклопедія народного життя.


– Коли розпочалася Ваша викладацька діяльність?

– До Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського я прийшов працювати у жовтні 2000 року. Працюю тут уже 16 рік. В університеті, як і в музеї, займаюся археологією та етнографією – галузями, без яких неможливо уявити історичну науку, які не можуть існувати одна без одної (археологи не можуть обійтися без етнографічних реконструкцій, а етнографи не можуть відтворити історію народного побуту без археології).

– Ваші праці, присвячені дослідженню Поділля, зайняли вагому нішу в поділлєзнавстві – фонді, напрацьованому цілою плеядою українських учених. Чиї праці та чий приклад надихають Вас на творчість?

– Думаю, всі, хто працює в царині поділлєзнавства, не обходиться без книг Юхима Йосиповича Сіцінського. Це стосується як археологів, так і етнографів. Для мене він є прикладом самовідданості. Згадуючи сучасників, не можу не говорити про археологів Івана Івановича Зайця та Павла Івановича Хавлюка. Якщо мова йде про етнографічні дослідження, то мене завжди дивувала постать Гната Трохимовича Танцюри, який упродовж 12 років записав од Явдохи Зуїхи понад 1 000 пісень. Не може не надихати подвижницька діяльність Насті Присяжнюк. Зауважте, що ні Гнат Танцюра, ні Настя Присяжнюк за життя на подяки не очікували. Радше навпаки. Тож маю перед собою людей, які можуть бути гідним прикладом.


– За час академічної і наукової діяльностей Ви сформували власну школу. Чиїми досягненнями та здобутками Ви пишаєтеся?

– Шкодую, що всіх студентів однаковою мірою навчити неможливо. Проте у кожному поколінні є когорта тих, що присвятили себе «високому й вічному». Знайомство з такими студентами переростає у співпрацю, співпраця – у товаришування. Серед таких – Максим Пилипак, який захистив кандидатську дисертацію, видав монографію про весільну обрядовість Східного Поділля. Нині він проживає в місті Уфі, в Росії. Минулоріч захистив кандидатську дисертацію про деревообробний промисел на Поділлі Богдан Сауляк. Пишуть дисертації Віталій Рудь – археолог, який вивчає трипільську культуру на міжріччі Південного Бугу та Дністра, Лілія Пасічник – дослідниця декоративно-прикладного мистецтва, Віталій Іванчишин – про каменотесний промисел на Поділлі. Вочевидь, і літературознавець Вадим Василенко, який просперує в царині емігаційної літератури, є одним із тих науковців, до формування світобачення якого я долучився. Серед студентів, у яких убачаю науковий потенціал, – Сергій Очеретний, який вступив у Києво-Могилянську академію на археологію. Мріє стати археологом Дмитро Ленчук, студент бакалаврату Вінницького державного педагогічного університету. Отож, у кожному поколінні є студенти, які не уявляють себе без наукового світу, творять його.

– Які Ваші подальші наукові плани – дальні та ближні.

– На часі переді мною – ідея, яку запропонував колись Петро Тимофійовчи Тронько: написати історію кожного населеного пункту. Вона вилилась у 26 томів «Історії міст і сіл України». Це не лише фундаментальна, а й унікальна праця, аналогу якій не існує у жодній іншій країні. Моя ідея такого ж плану, але історико-етнографічна Саме для цього проводжу експедиції, під час яких, разом із знаними дослідниками та молодими вченими, збираю матеріал про українські населені пункти. Мрію про створення музею етнографії – для цього все життя колекціоную старожитності. Водночас, разом із заслуженим майстром народної творчості дружиною Наталею, культивую відродження різних видів декоративно-прикладного мистецтва.

Фото надані Віктором Косаківським