Пригортаючи до грудей мокру, тремтячу, налякану до смерті вагітну кішку вінницька рятувальниця всіляко намагалася заспокоїти майбутню матусю своїми ніжними та теплими обіймами. Дівчина хотіла дати відчути тваринці, що вона в повній безпеці, а 12 метровий колодязь залишився десь позаду в найстрашніших снах. Такі ситуації – звичайні виробничі моменти, з якими фельдшерка-рятувальниця Якушинецького аварійно-рятувального загону Оксана Давидюк зустрічається постійно, рятуючи як людей, так і тварин. Вперше відчайдушнa рятівниця розповіла кореспондентці Vlasno.info, як це надавати психологічну допомогу кішці.

Цей випадок, який стався 30 квітня у селі Славне Вінницького району, неабияк налякав Оксану Давидюк, адже за два роки роботи, вона не мала таких викликів. Цю історію дівчина запам'ятала на все життя, і радіє безмежно, що кішка була врятована та народила здорових кошенят. Батьки ж не відразу схвалили професію рятувальниці, лише згодом прийняли її вибір.

– Мій чоловік працює теж рятувальником, тому таку звістку сприйняв спокійно, а от батьки бачили мене лише лікарем. Але якось мені сказали: "Ти ж доросла людина. Це твій вибір". На початку моєї професії було складно, адже я в цій сфері вперше опинилася, і батьки та чоловік мене всіляко підтримували. За що я їм вдячна, – із ніжною усмішкою на обличчі розповідає пані Оксана.

У рятувальниці є трирічна донечка Вікторія, яка ще не розуміє, ким працює мама, і не сприймає її у формі рятівника. Як тільки пані Оксана одягає кашкет чи кітель, дівчинка відразу їй каже: "Мама, скинь! Це – татове." Тоді молода матуся вимушена переодягатися у повсякденний одяг та в ньому вести свою дитину до садочка.

Жіночність молодої рятувальниці видають підфарбовані довгі війки, золотисте, хвилясте волосся, яке охайно зібране у хвіст, ледь-ледь на вухах виблискують ніжні сережки у формі листочка та стильний, темно-синій светр виглядає з-під кітеля. Це все, що може собі дозволити дівчина-рятівниця. Проте, робоча форма аж ніяк не засмучує дівчину, навпаки, їй подобається, коли на неї так зацікавлено дивляться не дотичні до цієї справи люди. В такі моменти вона почуває себе впевнено.

— До роботи я можу прийти у платті чи спідниці, а потім, переступивши поріг рятувального загону, вимушена переодягнутися у робочу форму. Екстравагантну зачіску теж не можна робити. По техніці безпеки волосся має бути зібране у хвіст чи косу. Моя щоденна форма – це темно-синя футболка, кітель, берци чи чорні кросівки та штани, кашкет, казка з окулярами, – із ледь чутним подихом вимовляє рятувальниця.

На кітелі з напіввовняної тканини, у якому одягнена дівчина, з лівого боку вишитий жовтими буквами значок ДСНС. Зверху кітеля та знизу на штанах пришито жовті лінії. Час від часу, розмовляючи зі мною, пані Оксана споглядає на свій одяг, і якщо помітить на ньому бодай одну малесеньку ниточку – відразу її приймає.

– Коли у мене є вільний час на роботі, я, зазвичай, прибираю опале листя на території рятувального загону, саджаю квіти, фарбую стіни, годую собак, прибираю у кімнатах. У нас влітку тут дуже гарно – поряд ліс, у клумбах цвітуть різнокольорові квіти, ніжний вітерець повіває та світить яскраве сонце, – пригадує усміхнено пані.

Вінницька рятувальниця зізнається, що до людського горя ставиться терпляче та з жалем. Будь-яка нічна зміна для неї – це постійна напруга, тому що від неї залежить життя людини. Свою професію вважає екстремальною:

– В лікарні простіше надати допомогу людям, ніж посеред дороги. Я можу в будь-яких умовах поставити діагноз без додаткових аналізів. Найчастіше рятувальники бачать людей з глибокими ранами або мертвими. Такі випадки викликають шок, але я намагаюся швидко сконцентруватися на своїх обов'язках, – впевнено зауважує дівчина. – Головне для мене – зробити все, що маєш, і тоді не буде почуття вини, адже ти зробила все, що могла. Що не вдалося – то не в моїх силах.

Не довго думаючи, пані Оксана пригадала випадок з роботи. Проте його розповідає із співчуттям та безнадійно. Аргументуючи тим, що все ж не могла вчинити по-іншому:

– Якось їдучи на виклик повз сільські будинки, я з хлопцями помітила, як одна бабуся нам махала, щоб ми зупинилися. Машина стала. А жінка просила нас поставити їй вікно у хаті. На жаль, ми не мали змоги їй допомогти, тому що десь нас чекала інша людина. Був ще випадок із дідусем, який хотів, щоб ми полагодили йому дах.

Своєю професією Оксана Давидюк пишається, і ще жодного разу не пошкодувала, що її доля привела у сферу рятувальника. Рятувати життя людей і тварин – це її покликання.

Читайте також: Лебедина зграя в селі на Вінниччині розважає школярів.

Фото: Наталя Притуляк