Вона звичайна жінка, що, на перший погляд, нічим не відрізняється від пересічних вінничанок. Але сила духу та оптимізм у складний для країни, області та її родини життя час, різнить її від інших вінничанок.

Кореспондент Vlasno.info зустрівся з Оксаною Павленко у затишній кав'ярні перед тим, як вона мала йти на першу зустріч із сином з часу його арешту. Говорили про те, як воно: бути матір'ю Революціонера.

– Пані Оксано, який настрій у мами «арештанта»?

– Важко на душі, однозначно. Тиск піднімається останнім часом. Страшніше було влітку, коли син перебував у «Айдарі» - тоді часто зникав зв'язок. Тримаюся всіма силами заради свого сина, роблю все можливе як матір, аби його чимшвидше звільнили. На мою думку, утримання сина під арештом є незаконним. Болить моє материнське серце і від того, що він сидить у одній із найгірших камер. Це при тому, що там є ліпші кімнати. А його хочуть зламати, роблять це спеціально. Але він – сталь, який має міцний внутрішній стержень. «А ми – народ, якого правди сила, ніким звойована ще не була». Знаю, що правда переможе. Знаю, що все буде добре. Сльози вже виплакані. Тепер – лише боротись і діяти. Маю бути сильною, як ніколи.

– Критично ставитеся чи схвалюєте дії свого сина під час штурму ОДА, порваний портрет в тому числі?

– Чесно кажучи, вчинок цей...не дуже. Варто бути не таким імпульсивним. Бо, якщо всі житимемо емоціями – буде хаос. Маємо спокій зберігати, бо ж країна в стані війни. Але до таких дій його та інших спровокували, не пустивши на сесію. Він був попередньо записаний. Порушили його права. А дія, як відомо, викликає протидію. Його просто бояться, бо він – розум. У нього дар лідера, і це в генах: в нього дідусь – полковник авіації. Син мій – полководець, це на роду написано, в прямому значенні.

– Вам ніхто не погрожував з часу арешту сина?

– Мене не залякати, бо я мати. Хай хоч четвертують мене. Я за свою дитину готова віддати все. Життя – в тому числі. Це мій єдиний син.

Розповідає, що з народження та раннього дитинства син вирізнявся енергійністю та силою духу. Чітко розмежовував поняття справедливості, провини та покарання. Коли пішов у перший клас, то з ним сталася цікава історія про яку матір лиш нещодавно згадала.

– Це було на День Знань. Розповідала цю історію його перша вчителька Валентина Анатоліївна. Коли були зібрання батьків, вчитель розповідала, мовляв, всі дітки дуже гарно виступали, вірші розповідали, а потім запитує: «Присутня Павленко?». Відповідаю: «Я. Що він вже натворив?». А вона мене відвела в бік і каже: «З вашого хлопчика буде велика людина». Я здивована: «Чому?». Розповіла мені, що він дуже цілеспрямований та відчувається енергія, що її важко помітити в комусь іншому. Каже: «Він маленький, але ніби дорослий». В цей же день він співав перед однолітками пісню, що її ще навчила його бабуся: «Ой, червоная калина, в річці синяя вода» та багато інших.

Минулої зими матір дивувалася, коли вперше побачила сина на мітингу у Вінниці. Бо той тихий хлопчина, що вдома та той лідер, що з надривом вигукує «Слава Україні!» - це, здавалось, дві інші людини. Потім – звикла. А потім прийшло розуміння того, що кожна людина грає багато соціальних ролей. Тому вдома він – син. На вулиці – лідер. Для бабусі – внук, для товаришів – друг.

Аби краще зрозуміти вчинки свого сина, матір (практичний психолог з двома вищими освітами) засіла за відповідну літературу, де і знайшла відповіді на свої запитання. Виявляється, у її чада – такий психотип особистості, що не відцурається своїх поглядів, а з віком лише прогресуватиме у своїй діяльності.

– Ви пишаєтеся ним?

– Звісно. Але дуже боюсь за нього.

– Яким ви бачите майбутнє свого сина: революціонер на акціях протесту чи сім'янин з двома дітками?

– Звісно ж, двоє онуків – це моя мрія. Але він свій вибір зробив: продовжить справу громадського діяча, боротиметься.

Була подана заява до Європейського Суду з прав людини. Оксана Віталіївна вірить, що документ принесе зміни на краще.

– Ми – цивілізована європейська держава. У нас мають бути справедливі суди, правоохоронні органи. Рішення суду такої інстанції має бути вирішальним. Найперше для того, аби наша влада зрозуміла, що країні потрібні патріоти. Патріоти на волі, а не за решіткою. Потрібно співпрацювати з такими людьми. Бо ж саме народ обирає керівників держави. Наші чомусь це починають забувати.

Були і незручні моменти у робочому колективі пані Оксани з часу арешту її сина, зайві розмови та дорікання. На що жінка відповідає давньою мудрістю: «Тільки в те дерево, яке не має плодів, не кидають каміння». Переконана: Новий Рік син зустрічатиме на волі.

Пані Оксана просила не робити з цієї розмови надвеликого матеріалу, нічого детально не розписувати, бо:

– Я не героїня. Я – проста мама.