«Починати потрібно з себе» – Соломія Вітвіцька вірить у процвітання України

– Соломіє, Ви стильна, цікава жінка та ведуча. Стильний образ на екрані — це Ваше єство? Чи потрібно налаштовуватись, ніби граєш роль?

– Над образом, який глядачі бачать на екрані, працює величезна команда стилістів, гримерів, костюмерів. Тому одноосібно присвоїти їх заслуги я не можу. Звісно, за образом телеведучих на «1+1» суворо стежать та ретельно над ним працюють. Зокрема, у мене в студії є сукні українських дизайнерів. Таких, як Оленка Бурба, Ксенія Господінова, донецька дизайнерка. Ксенію я вирішила підтримати, бо вона опинилась досить таки у складній ситуації. У зв'язку з подіями на Сході, змушена була переїхати з Донецька у Київ. І запропонувала мені пошити сукні для ефіру. В принципі, й по життю я ношу виключно сукні. Залюбки співпрацюю з українськими дизайнерами Юлією Подіщук, Анастасією Івановою. Нещодавно познайомилась з досить цікавою львівською дизайнеркою Лілією Дзундзею. Вона вразила мене тим, що змінила моє уявлення про нинішню промисловість. Наприклад, сукню Лілія може вишивати щість місяців. Вона вже знає, що ця сукня увійде в історію. Це, як мінімум, викликає захоплення. Взагалі, я дуже люблю українських дизайнерів, і з задоволенням ношу їх сукні. Практично не одягаю штани чи джинси. Хіба, маю прогулюватися на лижах або верхи. Така собі дівчинка-дівчинка.

– Завдяки програмі ТСН-особливе Ви стали відомою. Хто з "суперстар" найбільше потішив, засмутив, здивував? Де межа дозволеного у спілкуванні журналіст-зірка?

– Звісно, є культура спілкування для кожного журналіста. Але здебільшого зіркам потрібно нарікати не на питання, а на свої відповіді. Питання ніхто не пам'ятатиме, а ось відповіді дуже швидко «входять в історію» завдяки публікаціям в Інтернеті, соцмережах. Звичайно, є етика журналіста. Я говорю зараз не тільки про ТСН. Ми всі бачили допит кіборгів, де порушені усі етичні і журналістські норми. А зірки іноді можуть любити, щоб про них щось кумедне розказували. В ТСН-особливе ми старалися робити програму, який потім ставала «притчею во язицех». Це і славнозвісне інтерв'ю з Фальосею, і багато інших. Людина, можливо, і не хоче чогось сказати, але знаходиться немов би під магією, чарами. І тоді розповідає речі, котрі не розказала би жодному журналістові. Нам це вдавалося, бо працювала дуже потужна команда. Сподіваюсь, скоро наступить мир, і такі новини знову будуть на часі.

– Мабуть, неабияку роль тут грає харизма ведучого?

– Так, харизма ведучого, редактора, оператора. Щоб там не розпитував журналіст, якщо немає якісного відео, то немає матеріалу.

– Гарно виглядати, займатися спортом, приймати участь у громадській роботі, приділяти увагу родині — мабуть, важко встигнути все зробити протягом дня. Що допомагає? Курси з тайм-менеджменту чи просто дається взнаки невгамовна вдача?

– Вдача теж грає роль. Але одночасно в двох місцях бути не вдається нікому. Потрібно розставляти пріоритети. Зараз взагалі у всіх вони зсунулись, треба багато часу приділяти і діткам, і переселенцям, і військовим, і пораненим. Не можу сказати, що абсолютно все встигаю, але стараюсь.

– Громадською роботою коли почали займатися? Що вона приносить? Без цього можна обійтись?

– Мабуть, постійно чимось займалась. Ми завжди підтримували "Охматдит". Туди приїжджали дітки з травмами, а бачили розруху. І це ще більший стрес для них. Тоді мій знайомий розмалював стіни, щоб діткам було комфортніше. Співпрацюємо з Фондом Сілантьєва. Їздили по дитячим будинкам, інтернатам. Записали аудіокнигу для дітей, що погано чують. Пам'ятаю, закликала збирати книжечки для самотніх татусів. Бо вони залишаються наодинці з речами, до яких не звикли. Приймаю участь у багатьох акціях і проектах. Взагалі, «1+1» – соціальний канал, і підтримує такі заходи. Ми маємо допомагати один одному. Допомога має врятувати цей світ і Україну.

– Волонтерство — це внутрішня потреба чи бажання не стояти осторонь в нелегкий для країни час?

– Це важливо. Допомогти, примусити посміхнутися, придбати для нужденних необхідну річ.

– Чи були випадки, які викликали дуже сильні емоції? Можливо, довелось розплакатись, коли їздили на Схід?

– Там не можна плакати. Хіба потім, коли це згадуєш. А ось сьогодні під час ефіру, коли три тисячі дніпропетровців прийшли здавати власну кров, були емоції. Навіть командира добровольців, який, напевне, бачив сотні смертей, це розчулило. Я теж ледь трималась в ефірі. Це такі речі, коли тебе ніби щось торкається.

– Що потрібно зробити, щоб нас почули у світі і допомогли? Тому що досі вони не реагують так, як належить.

– Не потрібно чекати, щоб реагували. Треба бути згуртованими. Допомагати один одному. Українці у всьому світі так і роблять. Наприклад, я працюю з Фондом, де працюють дівчата з України, які виїхали в Америку, і вже на мільйон доларів передали ліків і всього необхідного нашій армії. Потрібно розбудовувати Україну, покладатися на себе, розраховувати на власні сили. Показувати те, що ми варті того, щоб до нас дослухатися. Кожна людина може зробити невеличке зусилля, щоб змінитися. Не давати хабарі, дотримуватись правил дорожнього руху, робити правильні речі. Це щось елементарне. А ми чомусь думаємо, що неважливо, якщо трохи ухилимось.

– Навчання у Німеччині змінило відношення до деяких речей в Україні? Що там найбільше вразило? Що для себе корисне взяли?

– Там всі дотримуються правил. Це полегшує життя. Якщо ти не смітиш, не треба прибирати. Але брати їх за зразок у нас не вийде. Ми інші за характером, за менталітетом, за світосприйняттям. Нам потрібно будувати своє життя. У нас повинно бути прагнення до стабільності. Відбиток Німеччини на мені є, бо я зовсім не знаю, як давати хабарі.

– Не було бажання залишитись у Німеччині? Якби треба було виїхати з України, яку країну обрали б?

– Важко сказати. Як журналіст і гуманітарій я не уявляю, де могла б бути успішною, окрім України. Я розмовляю українською, це моя рідна мова. Я працюю на кращому каналі і абсолютно задоволена своїм професійним середовищем. Бувала в багатьох країнах. Цікавого багато. Але бажання виїхати немає.

– Що для Вас Україна?

– Це моя Батьківщина. Я тут хочу жити до кінця своїх днів. Сподіваюсь, саме в Україні народяться мої діти, і теж будуть почувати себе українцями. Всі мої відчуття до України на рівні емоцій, передати словами їх важко. Це десь далеко, глибоко в підсвідомості. Люблю Україну і вірю в неї. З майстром Романом Баяндом я створила патріотичну колекцію ювелірних прикрас. Жовто-блакитні прикраси продавались дуже швидко, десять відсотків віддавались на потреби переселенців. Створювали колекцію в Парижі, але з думкою про Україну. Це надихає, примушує поетів писати вірші, композиторів — мелодії, режисерів — фільми і кліпи. Нещодавно мій чоловік презентував кліп Тані Піскарьової та Насті Дмитрук "Розкажу тебе о любви", де героєм був боєць АТО. Не актор, а чоловік з неймовірними очима. Українське мистецтво відроджується.

– Як познайомились зі своїм чоловіком, режисером Владом Кочатковим? Вінчались?

– Ми приберегли приводи для святкувань на подальше. Одружитися встигли до Євромайдану, а потім вже урочистості були не на часі. Сподіваюсь, скоро кінчиться війна, і ми повернемось до цього питання. З чоловіком познайомились у Мамаєвій Слободі, грали там у квест, попали в одну команду. Я тоді навіть врятувала йому руку. Опісля продовжили спілкуватись, поки не одружились.

– Як це — охреститися в дорослому віці? Які відчуття?

– Відчуття піднесення. Описати деякі емоції словами дуже важко.

– Чи хотілося б щось змінити в житті? В країні? З чого почати?

– Починати потрібно з себе. І не намагатися знайти більш винного по сусідству. Питати себе: що корисного ти зробив для свого під'їзду, для будинку, для квартири. Нашим гаслом має стати "Я роблю". Для кожного. Артисти підтримують бойовий дух, волонтери екіпірують, хтось сплете маскувальну сітку, хтось гроші дасть. Кожен робить те, що може.