До Дня незалежності України президент Петро Порошенко своїм Указом присвоїв почесні звання чотирнадцятьом вінничанам. Серед них — акторка та режисер-постановник вінницького академічного музично-драматичного Театру ім. м. Садовського Таїсія Славінська, якій присвоєно звання Народної артистки України.

Таїсія Дмитрівна на сцені із 80-х років минулого століття. У 2000 році стала лауреатом Літературно-мистецької премії «Кришталева вишня. У 2009 році — лауреатом Премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за постановку вистави «Лісова пісня». Акторка розповідає, що чекала цієї нагороди чотири роки, адже документи подали ще тоді. Але коли саме звання присвоять — не знала.

– Ця нагорода — це, насамперед, велика радість для моєї мами. Коли вона почула про неї, сильно розплакалася. На жаль, батько не дочекався. Так сталося, що на початку 2013 року він помер. Мама розуміла, що ця нагорода мене знайде, але дуже боялася, що вона цього не дочекається. Артистів у нас в сім'ї не було, але ніхто проти мого вибору не заперечував. Та коли я не поступила після школи до театрального інституту, зібрався цілий консиліум із тіточок і почали мені вибирати інститут: «щоб у дитини рік не пропадав». Я сиджу, плачу, а вони мені розказують, куди краще іти. І мама, подивившись на моє нещасне обличчя, каже: "Чого ви до неї причепилися? Хай дитина іде, куди хоче". І я пішла навчатися до студії при національному академічному театрі ім. Івана Франка.

– Наскільки мені відомо, ви вступали до інституту кілька разів...

– Так, після студії вступала — не поступила. Вступала, пропрацювавши у театрі, — не поступила. Можливо, на той час, як говорять зараз, я була "не формат". Все-одно я потрапила в інститут, тільки уже в магістратуру по режисурі. Але я не шкодую, що сталося саме так. Актор має вчитися на підмостках. Крім того, мала прекрасних педагогів у театрі Івана Франка: Михайла Задорожного та Юлію Ткаченко. На жаль, їх уже немає. Але коли я маю можливість, обов'язково заїжджаю до них на кладовище та кладу квіти на могили.

– Який найголовніший урок дали Вам ваші учителі?

— Вони завжди говорили, що кожна вистава, як перша, скільки б ти її не грала. Ото відіграла раз і вона вже вмерла. Тому на сцену треба виходити кожного разу, як уперше. Тоді і вистава цікава, і живе вона довше. Мої учителі теж були Народними артистами. І я завжди думала: Боже, як це високо! Як якийсь хмарочос, куди ніколи не доберешся. А тепер, відмотую назад і думаю: нічого собі, оце уже і я Народна. От поїду в Київ, прийду до них на могилку і скажу: «спасибі, що навчили жити». Насправді вони вчили нас жити по-совісті. Любити своїх партнерів, любити сцену. Ясно, що без суперництва не можна, але якщо це — здорове суперництво. Доказувати усе треба там — на підмостках. Як там доведеш, так до тебе і будуть ставитися.

– Які поради Ви даєте тепер своїм акторам?

– Коли іде репетиція, я завжди наголошую: якщо ми не будьмо любити і з повагою ставитись одне до одного, нічого не вийде. Ну, і, звичайно, професійні поради. І навіть якщо виставу здали, це не означає, що робота над нею закінчилась. От скільки живе вистава, саме живе — а не просто іде в прокаті — от стільки над нею треба працювати. Бо це — організм, певна енергія. Глядач теж вібрує з актором, випускає свою енергію. І коли ця енергія зливається, перехрещується, тоді відбувається оце дійство, коли глядач виходить і каже: "Вау!". А буває, на тій же виставі такого не відбувається. От від чого воно залежить — це я маю вивчити. Скільки років я над цим думаю, але ще не зрозуміла. Це є така таїна мистецтва, це містика нашої професії. Взагалі наймістичніша професія — це професія актора.

– До речі, про містику. Твір «Лісова пісня» містичний сам по собі. Чи була присутньою містика при втіленні його на сцені?

– У нас ця вистава якось сама собою склалася. Ми почали працювати над нею перед відпусткою. І зробили тільки пролог і намітили пару сцен. Але я чомусь зовсім не переживала. Потім я поїхала в Ізраїль до своєї подружки, побувала у святих місцях. І скрізь загадувала бажання, щоб склалася вистава. І коли ми почали працювати над нею, у нас ніби усі пазли зійшлися. Думаю, вищі сили нами таки керували. Не було ніяких потуг, сто потів із нас не сходило. От все так склалося, як пісня. Наприклад, освітлення. Його якраз купили. Не під виставу, а просто так і воно дуже згодилося нам. І потрібний льон був у магазині, щоб ми могли пошити костюми. І саме такі стрічки, котрі нам потрібні. А здали виставу і воно все зникло, моментально. Ми хотіли докупити, щоб було про запас, — нічого немає. Ні льону, ні стрічок, ні шкіряних мотузочків. І потім ні разу не з'являлося. То ми уже так бережемо ці стрічечки і пояси, щоб не розгубились.

– І вже потім з'явилась ідея зняти фільм? При його зйомках вищі сили теж допомагали?

– Так, із фільмом теж у нас були приємні ситуації. Наприклад, нам треба було відзняти сцену під дощем. Для цього треба наймати пожежників, які поливатимуть зі шлангу і робитимуть дощ. Коли поцікавились про машину, то зрозуміли, що вона теж стає у копієчку. А мені подруга каже: «Ну що ж ти із "пожежкою" домовляєшся? Може, тобі буде краще із Господом Богом домовитись? Хай він зробить вам дощ». Кажу: це ідея. Приїжджаємо на знімальний майданчик, я кажу: «Так, усі просимо дощу». І пішов дощ! І ми бігом давай знімати! Ми зняли дуже багато матеріалу в той день. Так само в лісі: ми завжди вітаємося із лісовичками. У нас фільм про них і ми маємо у них вірити. Тому обов'язково, коли сідаємо на перекус, перші кому ми маємо віднести шматочок хлібчика чи ковбаски, це лісовичку.

– Як зараз відбувається спілкування із російськими акторами?

— А ніяк. Воно обірвалося. Вони зазомбовані настільки, що з ними неможливо розмовляти. У моєму випадку це так: у мене є подруга ще зі студентських років. Вона Заслужена актриса Росії. Може, якби побачились, то і поговорили б нормально. Але так ми лише вітаємо одне одного з днем народження та святами. А з рештою я просто не можу спілкуватися, бо я людина дуже емоційна. І коли зачіпляють мою національну гідність, мій прапор, гімн, державу, я дуже злюсь і можу наговорити багато неприємних речей. Я припиняю всяке спілкування із такими людьми. Що стосується моєї країни, у мене категорична позиція.

– До яких іще речей у Вас такі принципові позиції?

— До професії. Я не люблю ледарів, людей, котрі пристосовуються під професію. Я просто перестаю із ними працювати. Я люблю тружеників, людей, які горять своєю професією. І це принципово. Не люблю брехні, лицемірства.

– До речі, в одній із публікацій Вас називають трудоголіком...

— Та ну що ви. Я — лінтяйка (сміється). От сиджу на кухні, мовчу. Чоловік питає: що ти робиш? Кажу не чіпай: я — думаю. У мене процес мислення, мені треба скласти пазли. А коли починаєш уже заводитись в репетицію, і актори тебе розуміють, і матеріал класний, то я можу і не помітити часу. До мене підходять і кажуть: «Ну відпустіть дівчат в коридор хоч на п'ять хвилин. Що за режисер, що навіть на перерву не відпускає»! Я кажу: «То ви нагадуйте мені». Але все одно я лінива. Могла б зробити набагато більше. Але інколи хочеться на зорі подивитися і книжечку якусь почитати зовсім не про професію.

– Із якими ролями не хочеться розлучатися?

– Це, звичайно, Маруся Чурай. Мені близька поетика та патріотика цієї героїні. Я грала її у двох виставах — у «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці» І «Марусі Чурай».

– І у першій виставі режисер настільки зумів знайти правильні слова і так у той матеріал влив, що чоловік якось вдома не витримав: «Ви тільки подивіться: варить борщ Маруся Чурай!». А я за собою цього вже не помічала. Я оділа на себе цей образ і залишилась у ньому. Хоча, ролі із себе треба знімати. У кожного свій метод, хтось спалює роль, хтось стирає. Це треба робити, щоб ролі не нав'язували акторських штампів. Покійний Нестор Кондратюк грав кілька разів Сталіна. Так ось він після цього і в інших ролях ходив, як Сталін.

Фото надані адміністрацією театру