Журналістка та активна учасниця донецького Євромайдану Вероніка Міронова розповіла про свій досвід переселення, історії людей Донбасу та перспективи регіону. До Вінниці вона привезла свою першу книгу «Люди Донбасу. Життя спочатку» та презентувала її студентам Донецького національного університету. Авторка запевняє, що переселенці – звичайні люди зі звичайними проблемами. Вони, у певній мірі, більш патріотичні за інших українців та готові зробити все можливе задля добробуту країни.

— Чи важко місцевим громадам прийняти переселенців?

— Так, бо це чужі та незнайомі їм люди. Але у процесі адаптації у переселенців з'являється почуття вдячності. Вони вдячні людям, які їх прийняли, та намагаються працювати на благо громади.

— Є думка, що Донбас залишають найкращі люди...

— Так, і Україна має не упустити цей величезний людський потенціал. Свого часу Прибалтика пройшла цей шлях та змогла зібрати найкращих зі всього Союзу. Для України головне правильно використати можливості людей.

— Якою мовою ти виховуватимеш свою дитину?

— Звісно, що двома мовами. Російська та українська мають бути обов'язково, за можливістю вивчаємо ще й англійську. Я вважаю, що чим більше мов дитина знатиме, тим краще. Чомусь зараз українську та російську протиставляють між собою замість того, щоб радіти через те, що більшість знає дві мови майже досконало.

— Ти, здебільшого, російськомовна. Чи не виникало у тебе через це проблем у спілкуванні з людьми?

— Я боюсь зробити зараз помилку і сказати за усіх. Люди, з якими я постійно спілкуюсь, знають дві-три мови, тому я спілкуюсь тією мовою, якою мені комфортно. Але з незнайомими я говорю мовою співбесідника. Хоча, скоріш для мене питання мови залежить від настрою, не зважаючи на місто, у якому знаходжусь.

— Як виникла ідея створення книги? Для кого та для чого вона?

— Я працювала над проектом для «Громадського телебачення Донеччини». Ми робили невеликі сюжети про людей, яким довелось залишити свої домівки. Потім пощастило поспілкуватись з одним із керівників видавництва «Фоліо» і мені запропонували написати про цих людей. Часу було зовсім мало, тому не вдалось написати про всіх, з ким хотілось би поспілкуватись. Дуже хотілось показати історії успіху реальних людей, які б стали прикладом для інших. Хоча герої книги - нетипові переселенці. Вони вважають, що просто змінили місце проживання.
Коли, після зйомок, поверталась додому і опускались руки від втоми, я пригадувала спілкування з героями. Вони зробили щось просто неймовірне. Найкращий приклад — Донецький національний. Люди своїми руками, менш ніж за рік створили те, що не виходило десятиліттями. Позбавлення зони комфорту спрацювало настільки правильно, що традиційно товстошкірі «східняки» стали значнолюдянішими.

— Що ти хотіла сказати цією книгою?

— Мені дуже не подобається, коли у відношенні до переселенців превалює жалість. Це найстрашніше, що може бути. Тому книгою, і у особистому спілкуванні я кажу: не жалійте переселенців. Коли ми з чоловіком оселились у Львові, до нас приходили волонтери та пропонували отримати речі, їжу, засоби гігієни... Мене тоді це дуже образило. У кожного є руки-ноги, голови на місці. Чому переселенці повинні жити за чийсь рахунок та отримувати «гуманітарну»?

— Чи залишилось деяке несприйняття людей з різних регіонів між собою?

— Звісно залишилось. Але йде позитивна тенденція до зменшення такої собі ксенофобії. У першу чергу через те, що люди почали подорожувати країною. Колись ми підіймали статистику: 73% жителів Донецької області ніколи не бували у інших областях. Приблизно така ж ситуація в усій країні. І що може думати людина з Луганська про Львів і навпаки, якщо ніколи там не була? Лише те, що їй сказали з телевізора...

— Багато донецьких інтелектуалів вважають, що концепт «Донбасу» застарів. Фактично, він існує лише у свідомості місцевих жителів...

— Я бачу свій «концепт донбасскості». Звісно, це не той індустріальний регіон, до якого ми звикли. Це повністю сформований історичний регіон з чудовими інтелектуальними традиціями. Це факт. А я не можу собі дозволити спекулювати реальністю.

— Герої твоєї книги повернуться додому після війни?

— Ні. Знову залишити все та їхати кудись навряд чи хтось погодиться. Люди з книги готові допомагати у відбудові Донбасу. Вони не повернуться навіть не через те, що чогось бояться. Просто на нових місцях вони вже стали настільки своїми, що отримують певний кайф від проживання там, де вони опинились.

Фото взято з facebook.com