У селі Тополівка, яка раніше носила назву Скарженівка, Теплицького району Вінниччини на свято Меланки сільські молодики переодягалися в "циган" й виходили з батогами на вулицю, де щедро "вгрівали" ними односельчан. Кореспондентці Vlasno.info вдалось знайти людей, які, попри заборони, святкували «Меланку». Про особливості такого цікавого свята розповіла 68-річна Людмила Олексіївна Соколяк.

Напередодні святкування Старого Нового року або, як його ще називають, свято Василя Великого, в українській культурі люди змогли поєднати дохристиянський та християнський обряди. Вони об'єдналися у свято Меланки, яке відзначалось 13 січня за новим стилем. У церковному календарі цей день має назву преподобної Меланії, звідки й походить назва свята. Культура його святкування різнилася не лишень в окремих областях України, а навіть в районах та селах. На жаль, за часів СРСР святкування таких свят було забороненим, й деінде традиції не збереглися, навіть згадки про них втратились.

– Свято Меланки починалось, коли наш сусід переодягався в дівчину: закутувався у хустину, фарбував обличчя, а з дрантя намотував ляльку, яку носив, наче малюка. Він ходив селом, співав пісень й проповідував, збираючи "на дитину" кошти, цукерки або тканину, щоб його пеленати. Всі знали, що це початок розваг перед 14 січням, коли відбувалось справжнє розважальне дійство. І у ньому всі були раді взяти участь, навіть із сусідніх сіл приходили хлопці, – розповідає Людмила Олексіївна. – Неодружені молодики від 17 до 25 років переодягались таким чином, щоб їх не можливо було впізнати. Із тканини робили маски, вдягали кожух, підперізувались соломою й навіть робили із соломи горби. Називали їх циганами, бо дуже були на них схожі.

Хлопці виходили надвечір на сільські вулиці й лякали перехожих, які намагалися від них тікати. Кого доганяли, починали «підковувати», доки ті не давали гроші чи смаколик, що б відкупитися. В цій грі також могли помститися коханій, на яку ображалися, чи односельцю, з яким щось не поділили. Робили це з допомогою гарапника, як в селі називали батіг. Били ним по плечах та ногах.

– Рідко відкуплялися від «циган» грошима, частіше це були солодощі або горілочка. А вже як вип'ють, то хлопці не розбирали, кого б'ють, чи старого, чи малого, діставалось всім. Та, що цікаво, ніхто ні на кого не ображався, люди спеціально виходили на вулиці, отримували по плечах батогом, тікали по сніжних заметам та сміялися. На жаль, десь в середині 1970-х років свято втратило свою актуальність, і я сумніваюсь, що його відновлять. Дійсно, шкода, адже саме тоді люди вміли по-справжньому веселитись, – додає Людмила Соколяк.

Після цих веселощів майже в кожній хаті ламали тини. Хлопці були міцними, й коли перестрибували через паркани, чи спирались на них, тини ламались. Тому на ранок 15 січня всі господарі лагодили огорожі. Хлопців, як правило, ніхто не впізнавав, й нікого не могли звинуватити у ламанні парканів.

– Ніде не зустрічав такого цікавого святкування «Меланки». Пам'ятаю, як одного року спеціально приїхав у ці дні з Києва, щоб подивитися й взяти участь у святі. Вивернув нового кожуха, знайшов стару шапку та маску, взяв батога і – вперед. Любив стрибати через тини, щоб нападати на людей зненацька. Вони дивувалися, падали, зашпортуючись, і завжди дуже сміялись. Трохи ганяв дівчат й навіть дав разок по плечах покійному їздовому з колгоспу. Він тоді за мною добре гнався, й навіть загнав мене у величезну купу снігу. Ще вирішив поганятися за сусідкою, а вона взяла й сховалась. А то ще дивлюсь – мій батько сидить, я йому: «Бррр», вдарив гарапником по воротах й зламав кусок тину на його очах. Він не впізнав мене тоді, але доганяв добре. А я так і не зізнався, що то я був, – ділиться спогадами Олексій Міжчишин.

Нагадаємо, що вже більше трьох років не можуть обрати директора Теплицького професійного аграрного ліцею. Студенти, які закінчують училище, отримують найактуальніші для села професії. Але відсутність керівника цього закладу ставить під загрозу рівень кваліфікації його випускників.

 Фото: ua.avestravel.com.ua