Два роки тому на Вінниччині утворили 59 окрему мотопіхотну бригаду Збройних сил України. Після більше, ніж одного року під Новоолександрівкою, Золотим, Гірським, у Попаснянському районі підрозділ у жовтні повернувся на місце постійної дислокації – у місто Гайсин. З нагоди 25 річниці із дня створення Збройних сил кореспондент Vlasno.info дізнавалася, чим живе підрозділ на Вінниччині.

Від пустиря – до потужного військового підрозділу

До 59 бригади увійшли три колишні батальйони територіальної оборони Вінницької, Житомирської та Київської областей: дев'ятий, десятий та одинадцятий. Підрозділ утворили два роки тому відповідно до спільної директиви Міністерства оборони та Генерального Штабу від восьмого грудня 2014 року.

Місцем дислокації обрали територію розформованого ще у 2013 році 31 навчального авіаційного центру у Гайсині: на той час у військовому містечку номер сто казармами гуляв вітер, частина споруд була в аварійному стані, на плацу росли бур'яни. Тоді заговорили про колосальні кошти на створення умов  для перебування на цій території військового підрозділу. Вони знайшлися.


Люди, бажання змін, колосальні зусилля перетворили пустище на потужний підрозділ. Зараз бригада має окремий артилерійський, протитанковий артилерійський, зенітний ракето-артилерійський дивізіони; діють танкова, розвідувальна, інженерна, медична, ремонтна роти та рота матеріального забезпечення; а ще – взвод снайперів, польовий вузол зв'язку, комендантський взвод.


Бригада проходила бойове злагодження у Миколаївській області, перед тим підрозділ мав укріплювати кордони Вінницької області із Придністров'ям, стояли і на адміністративному кордоні із Кримом. Вже 18 вересня 2015 року для бригади розпочинається відлік на східних позиціях. Повернулися у жовтні 2016-го. За плечима бійців підрозділу – численні сутички із бойовиками, втім, виходити із бою без втрат складалося не завжди.

Повернення з оберегами та чотирилапими друзями

Мій візит до військової частини склався в день, коли інтенсивно йшов сніг. Біля контрольного пункту пропуску частини військові відгортають сніг та пильнують за порядком.

– Мужчина, не паркуйтеся у третій ряд — тут заборонено, – роблять зауваження чолов'язі, що припаркував свій "Москвич" за два метри від входу. Той із розумінням до ситуації та повагою до військових відганяє автівку трохи далі.

Мене зустрічає офіцер-психолог Ольга та запрошує на територію частини.

– Тут у нас — найцінніше, – каже пані Оля, киваючи на дитячі малюнки на стіні у фойє КПП. – Все те, що діти малювали та передавали нам, коли були на Сході, привезли із собою у Гайсин. Це — наші обереги.

Не пройшовши і кількох метрів по території військового об'єкта, біля нас проїздить військова автівка — солдати щодня тренуються, відпрацьовують умовні бойові завдання, тримаючи себе в тонусі. За кілька метрів ще один військовий під інтенсивним снігопадом перевіряє боєздатність військової автівки.

Однак не сам — у кабіні йому "допомагає" чотирилапий помічник із синьо-жовтим нашийником.


Бійці розповідають, що після повернення зі Сходу чимало привезли із собою тварин — голодні бездомні чотирилапі приходили до них на позиції, а коли новоспечені хазяї отримали демобілізовувалися, то не змогли залишити там своїх улюбленців. І справді, протягом дня я зустріла тут чимало песиків.

Прапор зберігається у сейфі

Крізь стіну снігу ледь помітні кілька розвідників у білих маскувальних халатах. У них — звичайний робочий день: відпрацьовують бойові завдання.

— Підходьте-підходьте, візьмемо в полон, — мілітарне почуття гумору після року на війні дає про себе знати.

На території частини вражає велика кількість зелених насаджень: подейкують, що вічнозелені ялини, туї, живопліт насаджували ландшафтні дизайнери із самого Софіївського парку.


Керівництво бригади пройшло бойовий шлях разом із підрозділом. І хоча зараз вони виконують чимало паперової роботи, пам'ятають про "вогневий" досвід.

У кабінеті начальника відділу бойової підготовки майора Ігоря Гавриченка — сейф, у якому, серед іншого, добродушний чолов'яга зберігає одну із найцінніших речей — прапор із передової, де залишали свої побажання тамтешні мешканці. Виймає синьо-жовте полотнище, розгортає, складає, швиденько ховає назад.

— Цю іграшку також привіз звідти, дітки робили, самі, своїми руками, — каже він, показуючи на саморобну іграшку на дверях сейфа.

«Ми любимо ЗСУ»

У казармах для солдатів строкової служби стіни розмальовані на військову тематику – танки. Офіцер-психолог Ольга Сірман розповідає, що хлопці, маючи вільну хвилинку, самі творять мілітарне мистецтво.


Поки фотографую броньовану техніку над ліжками солдатів, до мене підбігають два юнаки.

— Нащо вам ті танки! Нас сфотографуйте — ми любимо ЗСУ, — каже один із них та підіймає вгору великий палець.


У кабінетах ротних командирів знову зустрічаю дитячі малюнки — військові все забрали із передової.


— А ці дитячі долоньки, складені "ялинкою", подорожують зі мною, куди б я не поїхала, — не приховує втіхи Ольга Сірман. — Це персональний оберіг — його робили дітки із мого рідного містечка на Херсонщині.

Після ситного обіду – козацька пісня

У комірках військової частини — одяг військових, каски, бронежилети, взуття, білизна, інше спорядження. На власні очі бачу: забезпечені.


О 13 — обід. Черга військових простягнулася чи не на всю їдальню. Якщо підходить жінка — її пропускають, у руки подають тацю.


На обід — борщ, гречана каша з тушонкою, салат з варених овочів, хліб, шматочок сала, дві булочки та узвар.


Після прийому їжі солдати шикуються та йдуть у казарми. Мене соромляться (чи не хочуть влаштовувати показуху?) та йдуть мовчки, але командири кажуть, що у кожної роти є своя стройова пісня. Скажімо, у другої роти це – козацька "Ой, на горі та й женці жнуть".

«Без жіночих рук в армії – ніяк»

Медичний пункт частини працює цілодобово. Старша медсестра приймально-сортувального відділення медичної роти 27-річна Мар'яна Зоріна працювала у районній лікарні Гайсина сім років.

– Потім вирішила підписати контракт із Збройними силами України – не шкодую. Військова служба до вподоби, перспектива вирушити на схід не лякає, – ділиться Мар'яна.


А от чергова медсестра 31-річна Віта Андрєєва у медичній роті 59 бригади вже один рік та сім місяців. У зоні бойових дій поки що не була.


– У підрозділ потрапила у березні 2015 року, під час формування бригади, – пригадує Віта. – Коли підрозділ стояв на полігоні у Широкому Лані – я була із ними. Як потрапила у військо? Головним стимулом, напевно, був чоловік-військовий (сміється – Авт.). Але потім зрозуміла сама, що без жіночих рук в армії – ніяк.

Так живе бойовий підрозділ на Вінниччині, який створювали «з нуля»: тут поєднався військовий гумор та відповідальність виконання поставлених завдань, чоловіча міць доповнює тендітних, але мужніх жінок, а ще тут всі пообіцяли найзаповітніше, найпотрібніше та непорушне: вони поклялися Українському народові "обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недторканість".

Фото Людмили Кліщук